Читать онлайн книгу "Мацюсеві пригоди"

Мацюсевi пригоди
Януш Корчак


Король МатиушШкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Януш Корчак (справжне iм’я Генрик Гольдшмiдт, 1878 або 1879–1942) – всесвiтньо вiдомий польський педагог-новатор, лiкар, письменник, автор праць з теорii i практики виховання, громадський дiяч, зачинатель дiяльностi на захист прав дитини i повноi рiвноправностi дiтей. Мав змогу вийти живим з Варшавського гетто, але вiдмовився i загинув разом iз своiми вихованцями у гiтлерiвському таборi смертi у Треблiнцi.

«Мацюсевi пригоди» вважають однiею з найважливiших книжок дитячоi лiтератури ХХ столiття. Ця iсторiя про маленького хлопчика Мацюся, який пiсля смертi батька-короля посiв трон i став королем Матiушем Першим, безумовно, казка, i дуже сумна казка, але водночас вона дуже справжня й правдива. І в нiй зовсiм не по-казковому, але в той же час просто i дохiдливо розповiдаеться про стосунки дiтей зi свiтом дорослих, про державний устрiй, про причини свiтових воен i рiзних заворушень, про мудре державне управлiння, а ще про вiрнiсть та зраду друзiв i про вiдповiдальнiсть за власнi рiшення.

Ця книжка виходила друком й ранiше, але з великими купюрами. Тепер ми маемо повну версiю «Мацюсевих пригод».





Януш Корчак

Мацюсевi пригоди



© Б. Й. Чайковський, переклад украiнською, 2014

© В. Б. Чайковський, передмова, 2014

© О. Д. Кононученко, художне оформлення, 2014

© Видаництво «Фолiо», марка серii, 2010




Чи iснувало Мацюсеве королiвство?


Два слова про цей переклад i трохи бiльше – про автора цiеi книжки.



Коли мiй тато був маленьким хлопчиком – а було це в 20-тi роки минулого сторiччя, – вiн дуже любив читати. А оскiльки рiс вiн у польськiй родинi, то й читати почав польською. А оскiльки та польська родина мешкала в тогочаснiй радянськiй Украiнi, то вдовольнятись йому випадало тими лише польськими книжками, що збереглися в сiм’i з дореволюцiйноi доби (серед яких, втiм, було чимало вартiсних творiв М. Конопнiцкоi, Г. Сенкевича, Дж. Конрада…).

Коли я сам був маленьким хлопчиком – а було це вже у 60-тi роки минулого сторiччя, – я теж любив читати. Читав я, здебiльшого, украiнською, бо мiй тато працював у видавництвах, якi друкували багато книжок украiнською мовою для дiтей, i я, син видавця, одним з перших отримував свiжовидрукувану книжку, часом навiть з автографом украiнського автора – В. Нестайка, Б. Комара, Є. Чеповецького…

Звiсно, i тодi друкували також переклади кращих зарубiжних творiв, зокрема й польських – М. Конопнiцкоi, Г. Сенкевича, Я. Бжехви… Одного вечора тато повернувся з роботи надзвичайно задоволений, з пакунком пiд пахвою. Мене той пакунок неабияк зацiкавив, бо на ньому були налiпленi невимовно гарнi польськi поштовi марки, znaczki, а колекцiонування марок у тi часи було чи не найпоширенiшим захопленням. Іще цiкавiше було дiзнатися, що там всерединi закордонного пакунку.

– Книжка, – сказав тато. – Одного польського автора. Я мав би ii прочитати ще в твоему вiцi, але, на жаль, у нас тодi ii не роздобути було. Це дуже вiдома в усьому свiтi книжка, i ми ii хочемо видати украiнською, щоб украiнськi дiти могли ii прочитати. Ось, польське видавництво надiслало примiрник.

Книжка виявилась гарно iлюстрованою. Але менi кортiло якнайшвидше взятись до вiдклеювання марок – процедури не простоi, але надзвичайно втiшноi для колекцiонера. А тато сiв переглянути книжку. Доки новi марки потрапили в спецiальний альбом, «клясер», час було вкладатися спати.

Зранку тата за снiданком не було. Та на наше з братом стурбоване питання, чи вiн бува не захворiв, мама засмiялась:

– Нi, вiн учора став читати «Короля Мацюся», i читав усю нiч, аж доки закiнчив книжку – не мiг вiдiрватись. А оце зараз вирiшив покуняти якусь годинку, перше нiж iхати на роботу.

Не знаю, чи тато почав роботу з перекладу того ж таки дня… чи ночi, але книжка украiнською вийшла дуже скоро. Прочитавши ii, я зрозумiв, чому так важливо було ii видати i чому так важливо, щоб кожен цю книжку прочитав. Бажано – ще в дитинствi; але, як показуе випадок з моiм татом, таку дитячу книжку дорослi теж читають охоче.

Власне, автор цього чудового твору, славетний письменник i лiкар Януш Корчак, як педагог вiдомий, зокрема, тим, що не визнавав вiдмежування дитячого свiту вiд свiту дорослих. Його повiсть у двох книжках про короля Мацюся – це начебто повiсть-казка, але дуже особлива казка. І якщо чудовий росiйський поет Олександр Пушкiн писав у вступi до своiх «Руслана i Людмили», що «казка вигадка, та в нiй натяк мудрий – щоб навчив», то в казцi Януша Корчака мiститься не натяк, а щось набагато бiльш значуще. Хто прочитае неймовiрну iсторiю короля-реформатора Мацюся, неодмiнно це вiдчуе. А хто дiзнаеться неймовiрну iсторiю життя ii автора, Януша Корчака, зрозумiе набагато бiльше.

У книжцi про Мацюся хлопчик ще в дитинствi успадковуе по батьковi королiвську владу i, попри невдоволення дорослих – радникiв та мiнiстрiв, – починае запроваджувати у своему королiвствi доти нечуванi «дитячi» порядки. Напевне, дорослий автор такоi iсторii пригадав, як вiн у дитинствi мрiяв переробити несправедливий дорослий свiт за своiми наiвними дитячими уявленнями, а тепер нафантазував, що було б, якби таке сталось? Дарма! Все вiдбувалось набагато цiкавiше.

Хлопчик, що народився у родинi адвоката наприкiнцi позаминулого столiття у Варшавi – на той час столицi царства Польського Росiйськоi iмперii, – королем не був. Хоча у дитячих фантазiях часом уявляв, що вiн зробив би, якби… Та коли батько тяжко захворiв i родина залишилась без засобiв до iснування, хлопцевi стало не до фантазiй. Королiвський трон i корону йому нiхто не пропонував – натомiсть треба було заробляти грошi, щоб пiдтримати сiм’ю. Тому про хлопчика-короля – це справдi лише казка. Але решта в книжцi про Мацюся – чиста правда.

Коли Януш Корчак розповiдае про вiйну Мацюсевого королiвства з сусiднiми державами, про випробування, що випали хлопцевi на фронтi, вiн пише про те, що повною мiрою звiдав у власному життi.

Своiм покликанням, ще з юнацьких рокiв, Януш Корчак вважав допомогу тим, хто страждае, тож, вивчився на лiкаря. Щоправда, навчання в унiверситетi затяглося – треба було заробляти на утримання матерi та сестри. До того ж, юнак брав участь у пiдпiльному навчаннi польських пiдлiткiв рiдноi мови i дiяльностi забороненого росiйським урядом «Летючого унiверситету». А того самого 1905 року, коли вiн нарештi отримав лiкарський диплом, новоспеченого доктора забрали в царське вiйсько – Росiйська iмперiя вступила у вiйну з Японiею. Корчак, звiсно, нiколи нiкого не вбивав, навiть на вiйнi. Навпаки, вiн рятував життя, лiкував поранених. Лiкував також i мiсцевих дiтей у Маньчжурii, де служив. Принагiдно навчився китайськоi мови у чотирирiчноi Юо-Я, донечкi китайських селян, господарiв хатини, в якiй вiн квартирував. Корчак охоче вчився у дiтей i вiрив, що саме у них можна навчитись найважливiшим речам. Вiн взагалi багато вчився.

Повернувшись з вiйни i працюючи в дитячiй лiкарнi на околицi Варшави, всi своi заощадження молодий лiкар витратив на фахове вдосконалення – у клiнiках Берлiна, Парижа, Лондона. А оскiльки не припиняв участi у пiдпiльнiй освiтнiй роботi, то росiйська полiцiя вкинула його до в’язницi. Тут йому випало сидiти в однiй камерi з одним з найславетнiших тогочасних соцiологiв, професором Л. Крживiцкiм, який познайомив його з тонкощами науки статистики. Всi набутi знання i досвiд Януш Корчак застосуе на благо дiтей – як лiкар i як вихователь.

Минуло заледве кiлька рокiв по демобiлiзацii, i вибухнула Перша свiтова вiйна. Корчак знову вiйськовий лiкар, завiдувач дивiзiйного лазарету.

Вiйна – це не тiльки кров i тисячi поранених i вбитих, а ще й тисячi сирiт – дiтей, що через вiйну втратили батькiв. З польового лазарету Януша Корчака згодом переводять до Киева, де вiн опiкуеться сиротинцями, дитячими притулками, виховними будинками.

Вiн повернувся до рiдноi Варшави, столицi вiдродженоi Польськоi держави, капiтаном росiйського вiйська, по закiнченнi вiйни, в 1918 роцi. А вже у 1920-му починаеться польсько-радянська вiйна, i знову Корчак вбирае мундир вiйськового лiкаря. Знову кров, знову тисячi поранених i вбитих… i тисячi нових дiтей-сирiт.

Нiкого не забивши, а тiльки рятуючи життя, лiкуючи, пiклуючись про ближнiх, за свою жертовну працю вiн заслужив бойову шану i звання майора вiйська Польського. І загинути йому судилося смертю героя. Але про це трохи згодом, бо треба ще згадати про найважливiшi обставини, пов’язанi не зi смертю, а з життям Януша Корчака, а так само з життям Мацюся, головного героя його книжки.

У книжцi малий король Мацюсь, повернувшись з фронту, приструнчив дорослих мiнiстрiв i надав усiм дiтям королiвства такi права, що, здаеться, подiбне можливе тiльки в казцi. Натомiсть це лише початок iсторii: в наступних роздiлах книжки мова пiде про труднощi, з якими зiткнувся хлопчик-король, запроваджуючи своi реформи, про невдачi, розпач… Чому? Що стоiть за iсторiею про Мацюсеве королiвство? Адже насправдi не було в iсторii людства такоi держави, де дiти мали свого власного короля, а надто – власний парламент, власнi суди, в яких могли вирiшувати суперечки не тiльки мiж собою, але навiть з дорослими; де дiти, нарiвнi з дорослими, вирiшували питання державного бюджету? Де у свiтi дорослi дозволили б таке дiтям?

Насправдi держава така iснувала; хоча й нетривалий час, i не зовсiм держава, але свою роль в iсторii людства вона таки вiдiграла. Щоправда, держава та виникла зусиллями не хлопчика-короля, а дорослого чоловiка, який вважав: «Немае дiтей – е люди».

У доволi короткi перерви мiж кровопролитними вiйнами Януш Корчак встиг здiйснити справу, що стала поворотною в iсторii людства, i передовсiм – тiеi частини людства, яку становлять дiти. Щоб зрозумiти суть здiйсненого ним, треба взяти до уваги, що вислiв «права дитини», який нинi нiкого не дивуе, у тi часи мiг сприйматись радше як дотеп або чиесь дивацтво. Щоправда, у 1923 роцi Лiга Нацiй зробила першу спробу заявити про права дитини у так званiй Женевськiй конвенцii, але то був лише заклик нагодувати голодних дiтей i взути босих. Корчак напише згодом, що «женевськi законодавцi поплутали обов’язки з правами».

Про якi права дитини могла йти мова, коли у свiтi дорослих вважалося нормальним, що геть усi важливi справи, нiкого не питаючи, вирiшуе цар, iмператор або купка мiнiстрiв? Спроби змiнити стан речей приводили до кривавих революцiй, вiд яких ситуацiя нерiдко лише погiршувалася. Якщо дорослi не можуть по-людськи налагодити життя, то де вже дiтям!.. Так мiркують усi дорослi. Майже всi. Але Корчак розумiв, що справедливе, чесне життя могли б налагодити саме дiти, якi гостро вiдчувають справедливiсть i несправедливiсть, якi здатнi вчитись, мiняти i вдосконалювати своi погляди. Дiти, з яких, зрештою, й виростають згодом дорослi…

Якби Януш Корчак був великим ученим-педагогом чи фiлософом, напевне, вiн би зумiв детальнiше обгрунтувати своi теорii, став би професором, а то й академiком i залишив би нам грубезнi томи наукових праць. Але вiн був тiльки лiкарем, фронтовиком, який, замiсть довго мудрувати, звик швидко дiяти. Вiн знайшов тих, хто подiляв його погляди, знайшов заможних людей, ладних фiнансувати добру справу, i переконав iх у тому, що справа добра. Ще до Першоi свiтовоi група польського Товариства допомоги сиротам зумiла зiбрати кошти на зведення i обладнання за тогочасними стандартами «Дому сирiт» для еврейських дiтей. У 1920 роцi Януш Корчак став директором «Дому» i почав запроваджувати своi принципи спершу в «Домi сирiт», а згодом – у сиротинцi для польських дiтей «Наш дiм».

Принципи були такi: по-перше, спiльне керiвництво. Сиротинцем керувала виборна рада самих вихованцiв на засадах, якi визначав колегiйний суд, знову ж таки з самих вихованцiв «Дому». За угодою, яку укладали дiти з вихователями, дорослi теж брали участь у керiвництвi, але мали, нарiвнi з дiтьми, беззаперечно виконувати всi приписи дитячого керiвництва. Сам Корчак у ролi суддi нiколи не виступав, але був секретарем суду – приймав позови, заяви. Якщо вихованець «Дому» вважав себе покривдженим, вiн мiг позивати свого кривдника в колегiйному судi, незалежно вiд того, був це iнший вихованець чи вихователь.

По-друге, спiльне господарювання. Сиротинцi, отримуючи геть недостатне фiнансування вiд благочинних товариств i окремих осiб, домоглись повного самообслуговування. Працювали всi, працювали тiльки з власноi волi i охоче. Авторитет кожного вихованця визначався тим, якi зусилля вiн покладав на благо «Дому». Дiти й дорослi разом розпоряджалися фiнансами «Дому».

Нарештi, суспiльнi зв’язки. Всi сторони життя сиротинця висвiтлювались у внутрiшнiх засобах iнформацii, зокрема – у тижневику, в якому i дiти, i вихователi могли вiльно висловлювати свою точку зору. (До речi, саме з iнiцiативи Януша Корчака у Польщi впродовж кiлькох рокiв виходив часопис «Малий огляд» – чи не перший такого роду в свiтi, – дописувачами якого були тiльки дiти i молодь.) А сам Корчак, пiд iм’ям Старий Доктор, регулярно виступав по радiо, звертаючись до дiтей i дорослих всiеi Польщi i пояснюючи своi починання.

Все в «Домi» було влаштовано так, щоб вихованцям було зручно i затишно жити (а не так, щоб дорослим було зручно контролювати дiтей). Наприклад, кожен мав особисту скриньку, де мiг замкнути i зберiгати своi скарби, хоч би якi вони були – нiкому, включаючи вихователiв, не дозволялось робити «ревiзiю» скарбничок. Якщо вихованцi мiнялись будь-якими речами, iграшками, наприклад, або щось одне одному продавали, такi «оборудки» не заборонялись, а, навпаки, могли нотарiально пiдтверджуватись. Поруч з iстинним культом працi в «Домi» заохочувався культ спорту i, сказати б, культ дитячого дозвiлля. Перелiчити всi подробицi в органiзацii повсякденного життя «Дому сирiт» та «Нашого дому» було б складно. Але американськi журналiсти, вiдвiдавши у 20-тi роки «Дiм сирiт», назвали його «окрасою Польщi».

В обох закладах Старий Доктор зробив повсякденним забезпечення права, про яке в тi часи навiть не подумали автори Женевськоi конвенцii, – права дитини на повагу. Вiн проголосив це право i обгрунтував його в окремiй брошурi. Але та книжечка була б лише збiркою дотепних висловiв, якби автор ii не втiлив своi принципи у життя в «Домi сирiт» i в «Нашому домi». Вiн заснував нехай дуже маленьку, але дуже ефективну дитячу державу, що жила на засадах справедливостi та взаемноi поваги.

Що ж сталося з маленькою дитячою державою, де вона подiлась? Дорослий несправедливий свiт минулого сторiччя, в якому, ледве припинившись, знову починались то тут то там кривавi вiйни, не мирився з подiбними осередками справедливостi. Старий Доктор знав про це з власного досвiду, i перша книжка «Короля Мацюся» закiнчуеться тим, що короля-реформатора усувають вiд влади i висилають на безлюдний острiв. Не переповiдатиму, чим закiнчуеться друга книжка, але фiнал той аж нiяк не казковий. Прикро, що й казати. Адже люди люблять казки. І дiти, й дорослi. Дiтям до вподоби чарiвнi казки, дорослi вiддають перевагу iсторичним мiфам.

З наближенням Другоi свiтовоi вiйни Старому Доктору заборонили виступати по радiо, закрили «Малий огляд», самого Доктора усунули вiд роботи в польському сиротинцi «Наш дiм». А коли нацисти окупували Варшаву, «Дiм сирiт» – адже його вихованцi були переважно еврейськими сиротами – перемiстили в гетто. Старий Доктор, так само як герой його казки, опинився на безлюдному островi, разом зi своiм справедливим «королiвством». Острiв той, щоправда, був навiть перенаселеним, а не безлюдним, але брак людяностi був очевидним. Понад пiвмiльйона осiб, зiгнаних гiтлерiвцями до кiлькох крихiтних кварталiв, поступово вимирали вiд голоду i тифу. В цих жахливих умовах «Дiм сирiт» жив i, попри жорстокiсть навколишнього свiту, в ньому панували справедливiсть i взаемна повага. Дiти не припиняли навчання, ставили чудовi вистави.

Розповiдають, що 8 червня 1941 року дiти разом зi своiм директором вiдвiдали могилу засновника «Дому сирiт», доктора Елiасберга, i там посвятили свiй прапор з зображенням чотирилистоi квiтки конюшини на зеленому полi – такий, про який мрiяв король Мацюсь.

Але за планами нацистiв усе населення Варшавського гетто пiдлягало знищенню. Попри надмiр працi у «Домi сирiт», Старий Доктор опiкувався iншим сиротинцем, у який збирали дiтей, пiдiбраних на вулицi, – виснажених, хворих, покинутих.

Януш Корчак вважав своiми всiх дiтей, яких вiн виховував i лiкував. Чи це були тiльки гарнi слова?

Популярнiсть Старого Доктора i його книжок, особливо «Короля Мацюся» i у Польщi, i за кордоном була такою, що йому не раз пропонували порятунок. Навiть серед нiмецького окупацiйного керiвництва трапились шанувальники лiтературного таланту Януша Корчака i вони ладнi були посприяти порятунку Старого Доктора. На 15 липня 1942 року для нього були пiдготовленi документи на iнше прiзвище, надiйне сховище в районi Белян, забезпечено вихiд з гетто.

Старий Доктор категорично вiдкинув цю можливiсть порятунку. Адже вiн би змушений був покинути дiтей з «Дому сирiт», а хто покине своiх дiтей, якщо справдi вважае iх своiми?

А 22 липня – за гiркою примхою долi саме в день народження Януша Корчака – гiтлерiвцi почали акцiю зi знищення Варшавського гетто. Разом зi своiми вихованцями директор «Дому сирiт» Януш Корчак i його давня колега Стефанiя Вiлчиньська вирушили у табiр смертi Треблiнка.

Дорослi люблять iсторичнi мiфи. Тож, розповiдають, як героiчно це все вiдбувалось: дiти, зi своiми вихователями на чолi, правильною шерегою по чотири йшли на станцiю серединою вулицi, гордо несучи зелений прапор з квiткою конюшини, а перехожi, вишикувавшись по обидва боки вулицi, плакали i вимахували хусточками та шапками. Нечисленнi свiдки тих подiй, однак, пригадували, що все було набагато прозаiчнiше, i коли купку переляканих дiтей разом з тисячами iнших мешканцiв гетто погнали до вагонiв, нiкому до них не було дiла… крiм Старого Доктора i ще кiлькох вихователiв, що роздiлили iхню сумну долю.

Чи буде нинiшне столiття лiпшим за минуле? Хочеться вiрити, що так. Адже тi, хто живе i житиме в ньому, мали змогу прочитати в дитинствi «Мацюсевi пригоди», своерiдний заповiт Старого Доктора всiм людям (бо вiн казав, пригадаймо, «немае дiтей – е люди»). Своiм життям вiн показав, що королiвство справедливостi i взаемноi поваги створити можливо. А решта… Решта залежить тiльки вiд вас, дiти.



Насамкiнець залишаеться тiльки сказати кiлька слiв про саму повiсть, iсторiю короля Мацюся Першого. Януш Корчак почав писати ii скоро по тому, як повернувся у Варшаву з Першоi свiтовоi вiйни, власне – з Киева.

Взявшись до роботи у сиротинцi, вiн замешкав не у себе вдома, а просто в «Домi сирiт» на Крохмальнiй вулицi. Щоб не забирати житловоi площi у дiтей, влаштувався на пiддашшi.

Ігор Неверлi, спiвробiтник Януша Корчака в «Домi сирiт», так змальовуе побут Старого Доктора: «Вiн мав тут кватирантiв. По-перше, гостювали у нього горобцi. Вiн любив i цiнував те хоробре вуличне птаство… Пiд шафою мешкала стара мишка… коло обiгрiвача завжди стояла для неi мисочка з iжею i трохи вати, щоб мала чим укривати новонароджених внученят. І часто у кiмнатi доктора лежало на кушетцi дитя, що вiн узяв до себе нагору, бо було чимсь тяжко засмучене, або ослаблене по хворобi, потребувало тишi i турботи».

Саме в цiй кiмнатцi Старий Доктор скiнчив почату ще на вiйнi книжку «Як любити дiтей» i написав своi найкращi твори. Зокрема, «Короля Мацюся Першого». Повiсть так сподобалась дiтям, що вiдгуки вiд читачiв автор отримував з року в рiк. Читачi вимагали продовження. А письменник, по-своему здiйснюючи те, що в повiстi намагався зробити його Мацюсь, наштовхувався на тi самi труднощi й перешкоди. Водночас вiн здобував новий досвiд, i цей досвiд треба було обмислити разом з Мацюсем. Так народилась друга книжка – «Король Мацюсь на безлюдному островi», яка вийшла друком на початку 30-х, приблизно через 10 рокiв пiсля першоi.

Украiнський перекладач об’еднав обидвi книжки в одну, оскiльки разом – це повна iсторiя життя короля Мацюся Першого i справедливого королiвства, яке вiн так хотiв збудувати.



    В. Чайковський









[Отож, коли я був таким, як на цiй фотографii, я хотiв здiйснити все, про що далi написано в цiй книжцi. А потiм воно все забулось, а тепер я вже старий. Бiльше не маю нi часу, нi сил, щоб провадити вiйни чи до людожерiв iздити. А таке фото подаю, бо мае значення, коли я справдi хотiв бути королем, а не коли пишу про короля Мацюся. Я думаю, королiв, мандрiвникiв i письменникiв треба показувати на фотографiях такими, якими вони були ще до того, як подорослiшали i постарiли, iнакше видаватиметься, наче вони одразу стали мудрими i нiколи не були малими. І дiти гадають, нiбито що не можуть бути мiнiстрами, мандрiвниками i письменниками, а це не так.



Дорослi не повиннi читати моеi повiстi, бо деякi роздiли на них не розрахованi, будуть iм незрозумiлi, i дорослi все те висмiюватимуть. Але як iм конче треба, нехай спробують почитати. Зрештою, дорослим нiчого не можна заборонити, тому що вони однаково не послухають – i хто iм що зробить?][1 - Вiд видавництва: текст подаеться повнiстю, без купюр. Вiдновлений текст подано у квадратних дужках.]




Частина перша. Король-Реформатор





Роздiл перший


Було це так…

Лiкар сказав, що коли король за три днi не видужае, то буде надзвичайно погано. Лiкар саме так i сказав:

– Король тяжко хворий, i, якщо за три днi не видужае, буде кепсько.

Усi страшенно засмутились, а прем’ер-мiнiстр надiв окуляри й запитав:

– То що ж станеться, коли король не видужае?

Лiкар не хотiв сказати напевно, але всi зрозумiли, що король помре. Прем’ер-мiнiстр дуже засмутився й скликав усiх мiнiстрiв на нараду. Зiбралися мiнiстри у великому залi, посiдали в зручних крiслах за довгим столом. Перед кожним лежав на столi аркуш паперу й два олiвцi: один – звичайний, а другий – з одного кiнця синiй, з другого червоний. Перед прем’ер-мiнiстром стояв ще й дзвiночок. Дверi мiнiстри замкнули на ключ, щоб нiхто iм не заважав, засвiтили електричнi лампи i – нi пари з вуст. Потiм прем’ер-мiнiстр задзвонив у дзвiночок i сказав:

– Тепер будемо радитися, що робити. Король хворий i не може правити.

– Я гадаю, – сказав вiйськовий мiнiстр, – що треба покликати лiкаря. Хай скаже напевно, чи можна короля вилiкувати, чи нi.

Вiйськового мiнiстра надзвичайно боялися всi iншi мiнiстри – вiн завжди носив шаблю й револьвер, тому його слухалися.

– Гаразд, покличемо лiкаря, – згодилися мiнiстри.

Негайно ж послали по лiкаря, але той не мiг прийти, бо саме ставив королю двадцять чотири банки.

– Нiчого не вдiеш, треба чекати, – мовив прем’ер-мiнiстр, – а тим часом скажiть, що ми робитимемо, коли король помре.

– Я знаю, – сказав мiнiстр юстицii. – Згiдно з законом, пiсля смертi короля на трон вступае й править краiною його старший син. Тому його й називають престолонаступником. Якщо король помре, трон посяде його старший син.

– Але в короля лише один син.

– А бiльше й не треба.

– Ну, так, але син короля – це маленький Мацюсь. Як же вiн може бути королем? Мацюсь ще не вмiе навiть писати.

– Нiчого не вдiеш, – вiдповiв мiнiстр юстицii. – У нашiй державi такого ще не було, проте в Іспанii, в Бельгii та в iнших краiнах траплялося, що король помирав i залишав маленького сина. І оте мале дитя мусило бути королем.

– Справдi, – сказав мiнiстр зв’язку, – я навiть бачив поштовi марки з фотографiею такого маленького короля.

– Але, шановнi панове, – вихопився мiнiстр освiти, – це ж неможливо, щоб король не вмiв нi писати, нi рахувати, щоб вiн не знав нi географii, нi граматики.

– Я теж так думаю, – сказав мiнiстр фiнансiв. – Як же король робитиме пiдрахунки й даватиме розпорядження, скiльки треба надрукувати нових грошей, коли вiн не знае таблицi множення?

– Найгiрше, любi панове, – сказав вiйськовий мiнiстр, – що такого маленького короля нiхто не боятиметься. Як вiн дасть раду солдатам та генералам?

– Я вважаю, – сказав мiнiстр внутрiшнiх справ, – що такого маленького короля не тiльки солдати, а й взагалi нiхто не боятиметься. У нас не припинятимуться страйки та бунти. Я нi за що не ручуся, коли Мацюся зробити королем.

– Я не знаю, що буде, – сказав червоний вiд злостi мiнiстр юстицii. – Знаю одне: закон вимагае, щоб пiсля смертi короля трон посiв його син.

– Але ж Мацюсь надто малий! – крикнули мiнiстри хором.

І, мабуть, виникла б страшенна сварка, якби саме тодi не вiдчинилися дверi й до залу не зайшов iноземний посол.

Може здатися дивним, що iноземний посол з’явився на нараду мiнiстрiв, коли дверi були замкненi на ключ. Проте маю сказати, що коли ходили кликати лiкаря, то забули замкнути дверi. Дехто навiть говорив потiм, що це була зрада: мiнiстр юстицii навмисне залишив дверi вiдiмкнутими, бо знав, що мае прийти посол.

– Доброго вечора! – привiтався посол. – Я прийшов вiд iменi мого короля й вимагаю, щоб королем став Мацюсь Перший. Якщо ви не згоднi, буде вiйна.

Прем’ер-мiнiстр (а вiн старший мiнiстр) дуже злякався, але вдав, що це його не турбуе. Вiн написав на аркушi паперу синiм олiвцем: «Гаразд, хай буде вiйна» – i подав цей папiрець iноземному пословi.

Той узяв аркушик, уклонився й сказав:

– Чудово, я напишу про це моему урядовi.

Саме тодi до залу зайшов лiкар, i всi мiнiстри почали його просити, щоб вiн урятував короля, бо може бути вiйна й нещастя, коли король помре.

– Я вже дав королю всi лiки, якi знаю. Поставив банки i бiльше нiчим не можу зарадити. Але варто покликати ще iнших лiкарiв.

Мiнiстри прислухалися до цiеi поради й надумали запросити славетних лiкарiв рятувати короля. Вони вислали по них усi королiвськi автомобiлi, а самi тим часом попросили у королiвського кухаря вечеряти, бо були дуже голоднi. Адже не знали вони, що нарада триватиме так довго, i тому не пообiдали вдома.

Кухар подав срiбнi тарiлки, налив у пляшки найкращого вина – вiн хотiв лишитися при дворi й пiсля смертi старого короля.

Отож мiнiстри iдять собi та п’ють, навiть стало iм весело, а в залi тим часом зiбралися лiкарi.

– Я гадаю, – мовив старий лiкар з бородою, – що королю слiд зробити операцiю.

– А я думаю, – сказав другий лiкар, – що королю варто покласти гарячий компрес i полоскати горло.

– І пити порошки, – додав славетний професор.

– Мабуть, краще краплi, – вихопився четвертий лiкар.

Кожний лiкар мав при собi товсту книгу й показував колегам, що в його книжцi зазначенi зовсiм iнакшi лiки проти такоi хвороби.

Уже було пiзно, i мiнiстрам страшенно хотiлося спати, але вони мали чекати, що скажуть лiкарi.

І такий нечуваний гамiр зчинився у королiвському палацi, що маленький престолонаступник, син короля Мацюсь, уже двiчi прокидався.

«Треба глянути, що там таке», – подумав Мацюсь. Вiн устав з лiжка, хутенько одягнувся й вийшов у коридор.

Мацюсь затримався перед дверима iдальнi, але не для того, щоб пiдслуховувати, – просто в королiвському палацi клямки на дверях були так високо, що маленький Мацюсь не мiг сам вiдчинити дверi.

– Добре вино в короля! – кричав мiнiстр фiнансiв. – Вип’емо ще, панове! Якщо Мацюсь стане королем, воно все одно йому не потрiбне, бо дiтям не можна пити вина.

– І сигари не можна дiтям курити. Вiзьмiмо трохи сигар собi додому! – голосно кричав мiнiстр торгiвлi.

– А як буде вiйна, моi любi, ручуся вам, що вiд цього палацу нiчого не лишиться. Адже Мацюсь не захистить нас.

Мiнiстри почали смiятися й кричати:

– Випиймо за здоров’я нашого оборонця, великого короля Мацюся Першого!

Мацюсь не дуже розумiв, про що вони говорили, хоч знав, що татусь хворiе i мiнiстри часто збираються на наради. Але чому глузують з нього, Мацюся, чого називають його королем i що це за вiйна мае бути – цього вiн нiяк не мiг збагнути. Ще сонний i трохи наляканий, пiшов Мацюсь далi коридором i через дверi до залу засiдань почув iншу розмову:

– А я вам кажу, що король помре. Можете давати порошки й iншi лiки – все одно нiчого не поможе.

– Головою ручуся, що король не протягне й тижня…

Мацюсь не слухав бiльше. Прожогом кинувся вiн через коридор, через два великi королiвськi покоi i захеканий вбiг до батьковоi спальнi.

Король лежав на лiжку страшенно блiдий i тяжко дихав. А бiля нього сидiв той самий лiкар, який i Мацюся лiкував, коли Мацюсь нездужав.

– Тату, татусю! – скрикнув плачучи Мацюсь. – Я не хочу, щоб ти помер!

Король розплющив очi й сумно глянув на сина.

– І я не хочу вмирати, – сказав король тихо. – Не хочу тебе, синку, самого лишати на свiтi.

Лiкар посадовив Мацюся собi на колiна – бiльше вони вже нi про що не говорили.

А Мацюсь пригадав, що одного разу вiн уже сидiв отак бiля лiжка. Тодi батько держав його на колiнах, а на лiжку лежала матуся, така ж блiда, i так само важко дихала.

«Тато вмре, як i матуся вмерла», – подумав Мацюсь.

І страшний сум здавив йому груди, а разом з тим гнiв i образа на мiнiстрiв, якi зараз там глузують з нього, Мацюся, i з смертi його татка.

«Ось я iм оддячу, як стану королем!» – подумав Мацюсь.




Роздiл другий


Похорон короля вiдбувся дуже пишно. Лiхтарi були загорнутi в чорний креп. Дзвонили всi дзвони. Оркестр грав похоронний марш. Їхали гармати, йшло вiйсько. Спецiальнi поiзди навезли повнiсiнько квiтiв з теплих краiн. Усi були страшенно засмученi. А газети писали, що весь народ оплакуе улюбленого короля.

Мацюсь сидiв сумний у своiй кiмнатi, бо хоч вiн i мав стати королем, однак утратив батька й тепер у нього не лишилося нiкого в усьому свiтi. Вiн згадував свою матiр; це вона кликала його Мацюсем. Хоч мама його називалася королевою, проте зовсiм не була гордовитою. Вона гралася з ним, складала кубики, розповiдала казки, показувала в книжках малюнки. З батьком Мацюсь бачився зрiдка, бо король часто виiздив до вiйська чи в гостi, приймав рiзних королiв або засiдав на нарадах. Проте й король, бувало, вибирав для Мацюся вiльну хвилинку: пограеться з ним у кеглi, вирушить на прогулянку в довгi алеi королiвського саду – сам на конi, а Мацюсь верхи на понi. А тепер що буде? Завжди цей нудний iноземний вихователь, з таким виразом обличчя, наче вiн щойно випив склянку мiцного оцту. І взагалi, чи приемно бути королем? Певно, що нi. Якби справдi була вiйна, то можна було б принаймнi битися. Але що королю робити в мирний час?

Сумно ставало Мацюсевi й тодi, коли вiн сидiв самотнiй у своiй кiмнатi, й тодi, коли через грати королiвського саду дивився на веселi забави дiтей королiвськоi служби. Вiн бачив, як семеро хлопчакiв гралися в солдатiв. І завжди вiв iх в атаку, муштрував i командував ними невисокий, дуже веселий хлопчисько на iм’я Фелек. Так його звали приятелi.

Багато разiв Мацюсь хотiв покликати Фелека i хоча б через грати трохи поговорити з ним, але не був певний, чи це можна й зручно робити, та й не знав, що сказати й як розпочати ту розмову.

Тим часом по всiх вулицях було розклеено величезнi об’яви про те, що Мацюсь став королем, що вiн вiтае своiх пiдданих, що мiнiстри лишаються тi ж самi й допомагатимуть молодому королю в його роботi. В усiх магазинах були виставленi фотографii Мацюся. Мацюсь верхи на понi. Мацюсь у матроському вбраннi. Мацюсь у вiйськовому мундирi. Мацюсь пiд час огляду вiйськ. У кiнотеатрах теж показували Мацюся. В усiх iлюстрованих журналах, вiтчизняних i закордонних – скрiзь був Мацюсь.

І треба сказати вiдверто: любили Мацюся всi. Дорослi жалiли, що такий малюк втратив батькiв. Хлопцi радiли, що знайшовся серед них хоч один, якого всi мусять слухатися, перед яким навiть генерали повиннi стояти струнко, а солдати – брати «на караул». Дiвчаткам просто подобався маленький король на зграбному кониковi. Та найбiльше любили Мацюся сироти.

Коли ще була жива королева, вона завжди на свято посилала в будинки сирiт цукерки. Пiсля ii смертi король наказав, щоб цукерки й надалi туди надсилали. І хоч Мацюсь про це не знав, вiд його iменi давно вже надходили сиротам солодощi та iграшки. [То вже згодом, по роках, Мацюсь зрозумiв, що коли е вiдповiдна стаття в бюджетi, можна зробити людям чимало приемного, навiть про те не знаючи.]

Десь через пiвроку пiсля того, як Мацюсь вступив на трон, стався один випадок, який принiс йому велику популярнiсть. Тобто всi про нього говорили, але не тому, що вiн був королем, а тому, що зробив усiм велику приемнiсть.

Отож розкажу, як це трапилось.

Мацюсь через свого лiкаря домiгся дозволу прогулюватися по мiсту пiшки. Але це ще не все. Вiн довго надокучав лiкаревi, щоб той хоч раз на тиждень одводив його до мiського саду, де граються всi дiти:

– Я знаю, що в королiвському саду гарно, але одному навiть у найгарнiшому мiсцi нудно.

Нарештi лiкар пообiцяв звернутися через дворецького до палацового управлiння, щоб опiкун короля на нарадi мiнiстрiв взяв для короля Мацюся дозвiл на три таких прогулянки.

Може здатися дивним, що королю так важко вибратись на звичайнiсiньку прогулянку. Додам лише, що дворецький тiльки тому погодився клопотати, що лiкар нещодавно вилiкував його вiд отруення несвiжою рибою. А палацове управлiння вже давненько домагалося грошей на будiвництво стайнi, якою мав користуватися й королiвський опiкун. Мiнiстр внутрiшнiх справ погодився лише на зло мiнiстровi фiнансiв. Адже за кожну королiвську прогулянку полiцii давали три тисячi дукатiв, а санiтарному управлiнню – дiжку одеколону й тисячу дукатiв золотом. Перед кожною такою прогулянкою двiстi чоловiкiв i сто жiнок дбайливо прибирали сад. Пiдмiтали дорiжки, фарбували лавки, поливали алеi одеколоном i витирали пил з дерев та листочкiв. Лiкарi доглядали, щоб було чисто, щоб нiде не курiло, бо бруд i курява шкiдливi для здоров’я. А полiцiя пильнувала, щоб пiд час прогулянок у саду не з’явилися хулiгани, якi штовхаються, кидаються камiнням, б’ються й страшенно галасують.

Король Мацюсь розважався чудово. Одягнений вiн був просто, й нiхто не мiг пiзнати його. Нiкому навiть на думку не спадало, що король може прогулюватися у звичайнiсiнькому саду. Мацюсь двiчi обiйшов сад i попросив дозволу сiсти на лавку бiля майданчика, де гралися дiти. Та тiльки вiн сiв, як до нього пiдiйшла дiвчинка й спитала:

– Чи не бажаете ви погратися з нами в коло?

Вона взяла Мацюся за руку – i гра почалася.

Дiвчатка спiвали рiзних пiсень i кружляли в колi. А потiм, коли збиралися почати нову гру, перша дiвчинка запитала у Мацюся:

– У вас е сестричка?

– Нi, нема.

– А хто ваш тато?

– Мiй татусь помер, вiн був королем.

Дiвчинка, мабуть, подумала, що Мацюсь жартуе, бо засмiялася й сказала:

– Якби мiй татко був королем, вiн купив би менi ляльку, величезну, аж до стелi.

Король Мацюсь узнав, що батько дiвчинки служить капiтаном пожежноi охорони, що зветься вона Іренкою i дуже любить пожежникiв, якi часом катають ii на конi.

Мацюсь охоче зостався б у саду й далi, та мав дозвiл гуляти тiльки до четвертоi години двадцяти хвилин сорока трьох секунд.

Нетерпляче ждав Мацюсь наступноi прогулянки, але саме тодi пiшов дощ, i дорослi побоювалися за його здоров’я.

А iншого разу сталося таке. Мацюсь знову грався в коло з дiвчатками, аж тут до них пiдiйшло кiлька хлопчакiв i один вигукнув:

– Дивiться – хлопець граеться з дiвчатами! – i хлопчиська почали смiятися.

Король Мацюсь помiтив, що й справдi лише вiн граеться в коло.

– Ходи краще з нами гратися, – сказав перший хлопець.

Мацюсь пильно глянув на нього. О, та це ж Фелек, той Фелек, з яким Мацюсь так давно хотiв познайомитись. Фелек теж пильно подивився на Мацюся й закричав на весь голос:

– Гляньте, який вiн схожий на короля Мацюся!

Мацюсевi стало страшенно соромно, коли всi почали дивитися на нього, i вiн хотiв якнайшвидше втекти до ад’ютанта, який теж, щоб його не пiзнали, був одягнений у звичайний костюм. Та чи то кваплячись, чи соромлячись, Мацюсь упав i здер колiно.

На засiданнi ради мiнiстрiв було ухвалено заборонити королю ходити в сад. Зрозумiло, треба виконувати всi королевi забаганки, але ходити в звичайний сад йому не можна. Там граються невихованi дiти, якi чiплялися до Мацюся й смiялися з нього, а рада мiнiстрiв не може дозволити, щоб з короля смiялися, бо це не личить королiвськiй честi.

Страшенно засмутився Мацюсь i довго думав про двi своi веселi прогулянки до звичайного саду, поки раптом не згадав про Іренчину мрiю. «Вона хоче мати ляльку, велику, аж до стелi». Ця думка не давала йому спокою. «Я – король, отже, маю право наказувати. А тим часом я повинен чомусь усiх слухатись. Вчуся читати й писати, як i всi iншi дiти. Мушу мити вуха, шию й чистити зуби так само, як i вони. Таблиця множення однакова й для королiв, i для iнших. То навiщо ж менi бути королем?» Обурився Мацюсь i пiд час аудiенцii зажадав дуже голосно вiд старшого мiнiстра купити найбiльшу ляльку, яка тiльки е на свiтi, й надiслати Іренцi.

– Ваша королiвська величнiсть, звольте зважити… – почав був старший мiнiстр.

Мацюсь одразу догадався, як буде далi: цей нестерпний чоловiк довго говоритиме щось незрозумiле, i, зрештою, з лялькою нiчого не вийде. І Мацюсь пригадав, як одного разу цей же мiнiстр так само почав щось пояснювати його батьковi. Тодi батько-король тупнув ногою й сказав: «Я вимагаю цього беззаперечно!»

Отож i Мацюсь так само тупнув ногою й дуже голосно сказав:

– Пане мiнiстр, знай, що я вимагаю цього беззаперечно!

Старший мiнiстр здивовано глянув на Мацюся, потiм записав щось у блокнот i буркнув:

– Я подам вимогу вашоi величностi на розгляд ради мiнiстрiв.

Що говорилося на засiданнi ради мiнiстрiв, невiдомо, бо нарада вiдбулася при замкнених дверях. Ухвалено, проте, купити ляльку, i мiнiстр торгiвлi два днi бiгав по крамницях i оглядав найбiльшi ляльки. Але такоi великоi нiде не було. Тодi мiнiстр торгiвлi викликав на нараду всiх промисловцiв, i один фабрикант зголосився за великi грошi зробити за чотири тижнi таку ляльку на своiй фабрицi. А коли лялька була готова, вiн виставив ii у вiкнi своеi крамницi з написом: «Постачальник двору його королiвськоi величностi виготовив цю ляльку для Іренки, дочки капiтана пожежноi охорони».

Газети негайно вмiстили фотографiю пожежноi команди пiд час гасiння пожежi, фотографiю Іренки й ляльки. Почали подейкувати, нiби король Мацюсь дуже любить дивитися на пожежу й на виiзди пожежноi команди. Хтось написав до газети листа, що ладен спалити свiй будинок, коли улюблений король Мацюсь так обожнюе пожежi. Багато дiвчаток повiдомило в листах до короля Мацюся, що теж хотiли б мати такi ляльки. Однак секретар двору не читав Мацюсевi тих листiв, бо йому суворо заборонив це робити розгнiваний старший мiнiстр.

Перед крамницею впродовж трьох днiв юрмилися люди, оглядаючи королiвський дарунок, i лише на четвертий день за розпорядженням префекта полiцii ляльку зняли з вiтрини, щоб натовп на вулицi не перешкоджав iздити трамваям та автомобiлям.

Довго пiсля того говорили в мiстi про ляльку й про Мацюся, який послав Іренцi такий чудовий подарунок.




Роздiл третiй


Мацюсь пiдводився о сьомiй годинi ранку, сам умивався й одягався, сам чистив взуття й стелився. Такий звичай завiв ще прадiд Мацюся, хоробрий король Павло Переможець. Пiсля ранкового туалету Мацюсь випивав чарочку риб’ячого жиру й починав снiданок, який мiг тривати не бiльше шiстнадцяти хвилин тридцяти п’яти секунд. Так-бо снiдав великий дiд Мацюся, лагiдний король Юлiуш Доброзичливий. По тому Мацюсь йшов до тронноi зали, де було дуже холодно, i приймав мiнiстрiв. У троннiй залi не було грубки, бо прабабуся короля Мацюся, мудра Анна Побожна, коли ще була маленька, мало не вчадiла, i на вiдзнаку ii щасливого спасiння було ухвалено ввести до палацового церемонiалу положення, за яким заборонялося на п’ятсот рокiв мати в троннiй залi грубу.

Сидiв Мацюсь на тронi й цокотiв зубами вiд холоду, а мiнiстри розповiдали йому про подii в усiй державi. Це було дуже неприемно, бо чомусь звiстки надходили тiльки невеселi.

Мiнiстр iноземних справ повiдомляв, хто сердиться й хто хоче дружити з iхньою державою, а Мацюсь майже нiчого з цього не розумiв.

Вiйськовий мiнiстр перелiчував, скiльки фортець зруйновано, скiльки гармат зiпсовано так, що з них зовсiм не можна стрiляти, i скiльки солдатiв хворiе.

Мiнiстр шляхiв сполучення доводив, що треба купити новi паровози.

Мiнiстр освiти скаржився, що дiти погано вчаться, спiзнюються до школи, що хлопчаки потай курять i виривають аркушi з зошитiв. Дiвчатка ображаються й сваряться, хлопчаки б’ються, кидаються камiнням i вибивають шибки.

А мiнiстр фiнансiв усе сердився й одно казав, що немае грошей, що вiн не хоче купляти нi нових гармат, анi машин, бо все це страшенно дорого коштуе.

Потiм Мацюсь iшов у парк i цiлу годину мiг бiгати й гратися. Та одному йому було не дуже весело. Тому вiн досить охоче брався до урокiв. Учився Мацюсь добре, вiн знав, що без науки важко бути королем. Швидко навчився вiн пiдписувати свое iм’я з дуже довгою карлючкою. Крiм того, Мацюсь мусив учити французьку й iншi мови, щоб мати можливiсть розмовляти з iноземними королями, коли поiде до них з вiзитом. Мацюсь учився б ще охочiше й краще, якби мiг ставити рiзнi питання, що спадали йому на думку.

Довгий час розмiрковував Мацюсь над тим, чи можна винайти таке збiльшувальне скло, яке б на великiй вiддалi запалювало порох. Коли б Мацюсь винайшов таке скло, то оголосив би вiйну всiм королям i напередоднi битви висадив би в повiтря всi ворожi пороховi склади. І виграв би вiйну, бо тiльки в нього лишився б порох. Отодi вiн зразу став би великим королем, хоч зараз дуже маленький. Та вчитель, на жаль, лише знизав плечима, почувши про це, скривився й нiчого йому не вiдповiв.

Іншого разу Мацюсь запитав, чи не можна зробити так, щоб батько, вмираючи, передавав синовi свiй розум. Його батько Стефан Розумний був дуже мудрий. Однак Мацюсь, хоч i сидить на тому ж тронi й носить ту ж саму корону, мусить вiд самiсiнького початку вчити всi науки i навiть не певен, чи коли-небудь знатиме стiльки, скiльки знав його батько. А так Мацюсь разом з короною й троном успадкував би й хоробрiсть вiд прадiда Павла Переможця, [побожнiсть вiд бабунi, а знання вiд батька].

Але й це питання вчитель зустрiв неприхильно.

Довго, дуже довго думав Мацюсь, чи не можна де-небудь узяти шапку-невидимку. Як би це було добре: надiне Мацюсь таку шапку, зможе скрiзь ходити, й нiхто його не побачить. Вiн сказав би, що в нього болить голова, йому дозволили б удень лежати в лiжку, i вiн виспався б досхочу. А вночi надiв шапку-невидимку i гайда в мiсто – ходи собi по столицi, оглядай вiтрини, вiдвiдуй театри…

Лише раз був Мацюсь у театрi, на параднiй виставi, ще за життя тата й мами. Нiчого, звiсно, вiн не пам’ятае, бо був тодi дуже маленький, проте Мацюсь знае, що видовище його зачарувало.

Якби в Мацюся була шапка-невидимка, вiн вийшов би з парку на королiвський двiр i познайомився б з Фелеком. І в палацi змiг би всюди ходити, подивився б на кухнi, як готуеться iжа, пiшов би в стайню до коней, заглянув би в усi примiщення, куди зараз йому ходити заборонено.

Може здатися дивним, що королю так багато всього заборонено. Але маю вам сказати, що при королiвських дворах дуже суворий етикет. Етикет – це означае, що так завжди поводилися королi, i новому королю не можна робити iнакше. Як би вiн тiльки захотiв зробити щось iнше, то втратив би честь i всi перестали б його боятися й поважати. Адже це означало б, що вiн не шануе свого великого батька-короля, дiда чи прадiда-короля. Коли король хоче зробити щось iнакше, то повинен запитати в церемонiймейстера, який стежить за етикетом двору й знае, що в таких випадках робили королi.

[Я вже згадував, що снiданок короля Мацюся тривав шiстнадцять хвилин i тридцять п’ять секунд, бо так снiдав його дiдусь, а в троннiй залi не було груби, бо так вимагала бабця. А оскiльки бабця вже померла, то не було як спитати ii, чи не можна тепер уже встановити опалення.]

Інодi король може дещо змiнити, але тодi вiдбуваються тривалi наради, як це було з дозволом на Мацюсевi прогулянки. А кому приемно про щось просити й потiм довго чекати на вiдповiдь?

Король Мацюсь був у гiршому становищi, нiж iншi королi. Адже етикет склали для дорослих королiв, а Мацюсь ще дитина. Звiсно, етикет довелося дещо змiнити. Примiром, замiсть смачного вина Мацюсь мусив пити двi чарочки риб’ячого жиру, який йому зовсiм не смакував. А замiсть того щоб читати газети, вiн переглядав лише картинки, бо читав ще не дуже добре.

Все було б iнакше, якби Мацюсь мав розум батька-короля й чарiвну шапку-невидимку. Тодi вiн справдi був би королем. А так вiн часто думав, чи не краще йому було народитися звичайним хлопчаком, ходити до школи, виривати сторiнки з зошитiв i кидатися камiнням.

Якось Мацюсевi спало на думку, що коли вiн навчиться писати, то напише листа Фелековi, i, можливо, Фелек йому вiдповiсть, – то й вийде так, буцiмто вони розмовляли.

Вiдтодi король Мацюсь взявся до справи серйозно. Цiлими днями вiн писав – переписував iз книжок оповiдання й вiршi. І якби йому дозволили, вiн не ходив би навiть у королiвський сад, а все писав би й писав, з ранку до вечора. Та не мiг Мацюсь цього зробити, бо придворний етикет i церемонiал вимагали, щоб король прямо з тронноi зали виходив у сад. Адже двадцятеро лакеiв уже стояли напоготовi, щоб вiдчинити йому дверi. Коли б Мацюсь не вийшов у сад, тi двадцятеро лакеiв не мали б нiякоi роботи, i iм було б дуже нудно.

Можливо, хтось скаже, що це не робота – вiдчиняти дверi. Так скаже той, хто не знае придворного етикету. Я ж маю пояснити, що в тих лакеiв було небагато вiльного часу. Кожний з них щоранку приймав холодну ванну, потiм перукар iх зачiсував, голив iм вуса й бороди; одяг кожного мав бути чистим, щоб нiде не знайшлося й порошинки, бо коли триста рокiв тому за короля Генрiха Запального на королiвський скiпетр якось перескочила з одного лакея блоха, то бiдоласi кат вiдрубав голову, а дворецький ледве уникнув смертi. Вiдтодi окремий наглядач перевiряв чистоту лакеiв, якi, ретельно вмитi й убранi, з одинадцятоi години сiм хвилин стояли в коридорi й чекали до першоi години сiмнадцять хвилин, щоб iх оглянув сам церемонiймейстер. А тут гав ловити не можна, бо за незастебнутий гудзик дають шiсть рокiв ув’язнення, за погану зачiску – чотири роки каторжних робiт, за незграбний уклiн – два мiсяцi ув’язнення на хлiбi й на водi.

Про все це Мацюсь уже трохи знав, тому йому навiть не спадало на думку не вийти у парк; а втiм, хто знае, може, й траплявся колись в iсторii такий випадок, що якийсь король зовсiм не виходив у сад, i можна було б дозволити й Мацюсевi чинити так само. Але тодi йому нi до чого умiння писати, бо як же без саду вiн передав би Фелековi свого листа?

Мацюсь був здiбний, i сила волi в нього була велика. Вiн сказав:

– Через мiсяць я напишу Фелековi першого листа.

І, незважаючи нi на що, вiн так старанно вчився, що за мiсяць лист до Фелека був складений без сторонньоi допомоги.



«Любий Фелеку, – писав Мацюсь. – Я вже давно дивлюся, як ви весело граетесь у дворi. Я теж хотiв би гратися з вами. Але я король i тому не можу. Ти менi дуже подобаешся. Напиши, хто ти, бо я хочу з тобою познайомитись. Якщо твiй батько вiйськовий, то, може, тобi дозволять iнодi приходити в королiвський сад.

    Мацюсь – король».

Серце в Мацюся калатало, коли вiн покликав до гратiв саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосiб вiн одержав вiдповiдь.



«Королю, – писав Фелек, – мiй батько – взводний командир придворноi варти, вiйськовий, i я дуже хочу потрапити у королiвський сад. Я тобi, королю, вiрний i готовий пiти за тебе у вогонь i воду, захищати тебе до останньоi краплi кровi. Коли тобi знадобиться моя допомога, тiльки свисни, i я з’явлюся на перший поклик.

    Фелек».

Мацюсь поклав того листа пiд книжки, аж на дно шухляди, i негайно почав учитися свистiти. Вiн був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звiдки Мацюсь знае, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли мiнiстри про все випитають i, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синовi офiцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. «Треба ще зачекати, – вирiшив Мацюсь. – А тим часом навчуся свистiти».

Не так-то вже й легко навчитися свистiти, коли нема нiкого, хто б мiг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, i вiн навчився. І свиснув. Свиснув тiльки так, на пробу, щоб переконатися, чи вмiе. Та як же вiн здивувався, коли за хвилину перед ним став – витягнутий, мов струна, – Фелек, власною персоною.

– Як ти сюди потрапив?

– Перелiз через грати.

У королiвському саду росли густi кущi малини. В них i заховався король Мацюсь зi своiм приятелем, щоб порадитися, як iм бути далi.




Роздiл четвертий


– Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Вiдтодi, як навчився писати, я пiдписую всi папери. Вважаеться, що правлю цiлою державою, а насправдi я роблю те, що менi наказують. А наказують менi робити найнуднiшi речi й забороняють усе приемне.

– А хто ж вашiй величностi забороняе й наказуе?

– Мiнiстри, – вiдповiв Мацюсь. – Коли був живий тато, я робив те, що наказував вiн.

– Звiсно, тодi ти був королiвською високiстю, престолонаступником, а тато твiй був королiвською величнiстю – королем, але тепер…

– Тепер у стократ гiрше. Цих мiнiстрiв цiла купа.

– Вiйськовi чи цивiльнi?

– Лише один вiйськовий – то вiйськовий мiнiстр.

– А iншi цивiльнi?

– Я не знаю, що таке цивiльнi.

– Цивiльнi – це такi, що не носять мундирiв i шабель.

– Ну, так, цивiльнi.

Фелек кинув у рот повну пригорщу малини й глибоко замислився. Пiсля того нерiшуче й спроквола запитав:

– У королiвському саду е вишнi?

Мацюся здивувало таке запитання, але, вiдчуваючи до Фелека велике довiр’я, вiн сказав, що е й вишнi, й грушi, i обiцяв крiзь грати передавати iх Фелековi, скiльки той забажае.

– Отже, часто бачитися нам не випадае, бо нас можуть вистежити. Вдаватимемо, що ми незнайомi. Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожi (поруч з листом можуть лежати вишнi). Коли цю таемну кореспонденцiю буде покладено, ваша королiвська величнiсть свисне, i я все заберу.

– А коли в тебе буде готова вiдповiдь, ти свиснеш, – зрадiв Мацюсь.

– Королю не свистять, – рiшуче вiдказав Фелек, – я мушу подати сигнал iнакше – стану вiддалiк i куватиму зозулею.

– Гаразд, – згодився Мацюсь. – А коли ти знову прийдеш?

Фелек довго щось обмiрковував i нарештi вiдповiв:

– Я не можу приходити сюди без дозволу. Мiй батько взводний, i в нього дуже добрий зiр. Батько не дозволив менi навiть пiдходити до огорожi королiвського саду i багато разiв попереджав: «Дивись, Фелеку, щоб тобi нiколи не спало на думку лiзти по вишнi в королiвський сад. Пам’ятай це твердо, так само, як i те, що я твiй рiдний батько: коли тебе там спiймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу».

Мацюсь знiтився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов вiн друга, i от, з його, Мацюсевоi, вини з цього друга можуть здерти шкуру! Нi, справдi, це вже надто велика небезпека.

– Ну, а як же ти тепер повернешся додому? – спитав стурбований Мацюсь.

– Хай ваша величнiсть залишить мене, а я вже якось дам собi раду.

Мацюсь визнав цi слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо iноземний вихователь, занепокоений вiдсутнiстю короля, пильно розшукував його в королiвському саду.

Мацюсь i Фелек дiяли тепер спiльно, хоч iх i роз’еднували грати. В присутностi лiкаря, який щотижня зважував Мацюся i вимiрював, щоб знати, як росте й набираеться сили маленький король, Мацюсь часто зiтхав i скаржився на самотнiсть, а одного разу навiть згадав при вiйськовому мiнiстровi, що дуже хотiв би вчитися вiйськовiй справi.

– Може, ви, пане мiнiстре, знаете якогось взводного, що мiг би давати менi уроки?

– Звичайно, бажання вашоi величностi вчитися вiйськовiй справi дуже добре, але чому вас мае вчити взводний?

– Може, навiть син взводного, – зрадiв Мацюсь.

Вiйськовий мiнiстр насупив брови й записав вимогу короля.

Мацюсь зiтхнув: знав, що той вiдповiсть.

– Про вимогу вашоi величностi я доповiм на найближчому засiданнi ради мiнiстрiв.

«Нiчого з цього не вийде; надiшлють до нього, певно, якогось старого генерала». – подумав Мацюсь.

Проте сталося iнакше. На найближчому засiданнi ради мiнiстрiв обговорювали лише одне: королю Мацюсевi оголосили вiйну одразу три держави.

Вiйна!

Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця – кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалюе ворожий порох на вiддалi, i шапку-невидимку!

Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про вiйну сказав йому Фелек. На кожний попереднiй лист Фелек кував лише тричi, а цього разу прокував, мабуть, iз сто разiв. Мацюсь збагнув, що в листi буде надзвичайне повiдомлення. Проте вiн i гадки не мав, що таке надзвичайне. Вiйни вже давно не було, бо Стефан Розумний умiв жити в злагодi з сусiдами, i хоч великоi дружби мiж ними не вiдчувалося, одначе й вiдвертоi вiйни нi вiн сам не проголошував, нi iншi не наважувались йому оголосити.

Зрозумiло: вороги скористалися з того, що Мацюсь маленький i недосвiдчений. Але тим дужче прагнув Мацюсь довести, що вони помилилися, що король Мацюсь, хоч i малий, зумiе оборонити свою краiну. Лист Фелека повiдомляв:



«Три держави оголосили вашiй королiвськiй величностi вiйну. Батько мiй завжди нахвалявся, що при першiй же звiстцi про вiйну нап’еться з радощiв. Я жду цього, бо нам необхiдно побачитись».


Чекав i Мацюсь. Вiн думав, що того ж дня його запросять на надзвичайне засiдання ради, i тодi вiн, Мацюсь, законний король, вiзьме до своiх рук державне кермо. Якась нарада справдi-таки вiдбулася вночi, але Мацюся не покликали.

А наступного дня iноземний вихователь вiдбув з Мацюсем урок, як i звичайно. Мацюсь знав придворний етикет, розумiв, що королю не можна капризувати, впиратися й сердитись, а тим паче в таку хвилину вiн не хотiв хоч би чим принизити королiвську гiднiсть. Тiльки брови його були насупленi й чоло наморщене. І коли пiд час уроку вiн глянув у дзеркало, йому спало на думку: «У мене вигляд майже такий, як у короля Генрiха Запального».

Чекав Мацюсь години аудiенцii. Та коли церемонiймейстер оголосив, що аудiенцiю вiдкладено, Мацюсь, спокiйний, проте дуже блiдий, рiшуче сказав:

– Я вимагаю, щоб негайно покликали в тронний зал вiйськового мiнiстра.

Слово «вiйськового» Мацюсь вимовив з таким притиском, що церемонiймейстер одразу ж зрозумiв – Мацюсь уже знае все.

– Вiйськовий мiнiстр на засiданнi.

– Тодi й я буду на засiданнi, – вiдповiв король Мацюсь i рушив у бiк сесiйного залу.

– Ваша королiвська величнiсть, звольте хоч хвилинку зачекати. Ваша королiвська величнiсть, звольте зглянутись на мене. Цього робити не можна. Я вiдповiдаю за все. – І старий голосно заплакав.

Мацюсевi стало шкода старого, який справдi знав досконало, що король може робити, а чого йому робити не личить. Не раз довгими вечорами сидiли вони з старим перед камiном, i Мацюсь залюбки слухав цiкавi оповiдi церемонiймейстера про короля-батька й королеву-матiр, про придворний етикет, iноземнi бали, параднi вистави в театрах та вiйськовi маневри, в яких брав участь король.

Мацюсеве сумлiння було не зовсiм чисте. Оте листування з сином взводного вiн вважав великою своею провиною, а таемне викрадення вишень та малини для Фелека гнiтило Мацюся найдужче. Звiсно, сад належав йому, звiсно, ягоди вiн рвав не для себе, а для подарунка, одначе робив це потай, i хтозна, чи не заплямував вiн цим лицарську честь своiх великих предкiв.

Зрештою, в Мацюся було добре серце: сльози старого зворушили його. І можливо, Мацюсь знов зробив би помилку, зрадивши свое хвилювання, проте вiн своечасно схаменувся i, ще дужче наморщивши лоба, холодно мовив:

– Я жду десять хвилин.

Церемонiймейстер вибiг. Завирувало в королiвському палацi!

– Звiдки Мацюсь дiзнався? – горлав роздратований мiнiстр внутрiшнiх справ.

– Що цей шмаркач надумав робити?! – збуджено крикнув прем’ер-мiнiстр.

Але мiнiстр юстицii закликав його до порядку:

– Пане прем’ер-мiнiстре, закон забороняе на офiцiйних засiданнях так брутально обзивати короля. Приватно ви можете говорити, що забажаете, а наша нарада е офiцiйною. Пановi прем’ер-мiнiстру вiльно лише так думати, але не говорити.

– Нарада вiдкладаеться, – спробував захиститися переляканий старший мiнiстр.

– Слiд було оголосити завчасно, що ви зробите перерву засiдання. Однак ви про це не подбали.

– Я забув, прошу пробачення.

Вiйськовий мiнiстр глянув на годинник:

– Панове, король дав нам десять хвилин. Чотири хвилини минуло. Отже, не будемо сваритися. Я людина вiйськова i мушу виконувати королiвський наказ.

Бiдолашний прем’ер-мiнiстр мав-таки пiдстави боятися; на столi лежав аркуш паперу, на якому виразно було написано синiм олiвцем: «Гаразд, хай буде вiйна». Легко було вдавати смiливого тодi, та важко тепер вiдповiдати за нерозважливо написанi слова. Зрештою, що сказати, коли король запитае, чому прем’ер-мiнiстр тодi так написав? Адже ж все почалося з того, що пiсля смертi старого короля мiнiстри не хотiли визнавати Мацюся.

Знали про це всi мiнiстри й навiть трохи зловтiшалися, бо недолюблювали старшого мiнiстра за те, що той надмiру командував i був страшенно пихатий. Нiхто з них не хотiв нiчого радити – кожен лише думав, як йому дiяти, щоб на когось iншого упав гнiв короля за втаення такоi важливоi подii.

– Залишилась хвилина, – сказав вiйськовий мiнiстр, застебнув гудзики, поправив ордени, пiдкрутив вуса, взяв зi столу револьвер – i за хвилину вже стояв, виструнчившись, перед королем.

– Отже, вiйна? – тихо спитав Мацюсь.

– Так точно, ваша величнiсть.

У Мацюся наче камiнь упав з серця, бо, мушу вам сказати, i вiн цi десять хвилин дуже хвилювався. «А може, Фелек просто так написав? А може, це неправда? А може, вiн пожартував?»

Коротке «так точно» розвiяло всi сумнiви. Вiйна, i велика вiйна. Хотiли обiйтися без нього. Та Мацюсь тiльки одному йому вiдомим чином розкрив таемницю.

Через годину хлопчаки на вулицях кричали на весь голос:

– Термiнове повiдомлення! Криза Кабiнету мiнiстрiв!

Це означало, що мiнiстри посварилися.




Роздiл п’ятий


Криза Кабiнету мiнiстрiв була така: прем’ер-мiнiстр удавав ображеного й вiдмовлявся бути старшим. Мiнiстр шляхiв сполучення сказав, що не може перевозити вiйська, бо не мае необхiдноi кiлькостi паровозiв. Мiнiстр освiти зазначив, що вчителi, мабуть, пiдуть на вiйну, а тому школярi ще бiльше битимуть шибки й псуватимуть парти, отже й вiн зрiкаеться свого поста.

На четверту годину було призначено надзвичайну нараду.

Король Мацюсь, скориставшись з метушнi, прокрався в королiвський сад i голосно свиснув раз i вдруге, та Фелек не з’явився.

«З ким би порадитись у таку важку хвилину? – Мацюсь вiдчував, що на ньому лежить велика вiдповiдальнiсть, але виходу не бачив. – Що робити?»

[Раптом пригадалось Мацюсевi, що будь-яку серйозну справу слiд починати молитвою. Так навчила колись його мила матуся. Король Мацюсь рiшуче пройшов у глиб парку, де його нiхто не бачив, i звернувся до Бога з палкою молитвою.

– Я маленький хлопчик, – промовляв Мацюсь, – без Твоеi, Боже, помочi, не дам собi ради. З Твоеi волi отримав я королiвську корону, то пiдтримай мене зараз, коли я вскочив у таку халепу.

Наполегливо молив Мацюсь Бога про допомогу, i гарячi сльози збiгали по його щоках. Перед Господом Богом навiть королям не соромно плакати.

Отож плакав король Мацюсь i молився, аж доки заснув, спершись на березовий пеньок.]

І приснилося Мацюсевi, що батько його сидить на тронi, а перед ним стоять, виструнчившись, усi мiнiстри. Раптом великий годинник тронного залу – востанне накручений чотириста рокiв тому – задзвонив, наче церковний дзвiн. До зали зайшов церемонiймейстер, а за ним двадцятеро лакеiв внесли золоту труну. Тодi король-батько зiйшов з трону i лiг у ту труну, а церемонiймейстер зняв корону з голови батька i одягнув ii на Мацюсеву голову. Мацюсь хотiв сiсти на трон, коли бачить – там знову сидить його батько, але вже без корони i якийсь дивний, нiби тiнь. І сказав йому батько:

– Мацюсю, церемонiймейстер вiддав тобi мою корону, а я тобi даю свiй розум.

І тiнь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!

Але хтось шарпнув Мацюся, i вiн прокинувся.

– Ваша величносте, скоро четверта година.

Пiдвiвся Мацюсь з трави, на якiй щойно спав, i вiдчув себе якось приемнiше, нiж тодi, коли вставав з лiжка. Не знав вiн, що згодом не одну нiч проведе так просто неба на травi, що надовго розпрощаеться зi своею королiвською постiллю.

І так само, як Мацюсевi й снилося, церемонiймейстер подав йому корону. А рiвно о четвертiй в залi засiдань задзвонив у дзвiночок король Мацюсь i сказав:

– Панове, починаемо дебати.

– Прошу слова, – озвався прем’ер-мiнiстр.

І почав довжелезну промову про те, що не може бiльше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але вiн змушений подати у вiдставку, бо давно хворiе.

Те ж саме сказали чотири iнших мiнiстри.

Мацюсь анiтрiшечки не злякався, лише вiдказав:

– Все це дуже добре, але зараз вiйна й немае часу на хвороби та втому. Ви, пане старший мiнiстр, знаете всi справи, отже, повиннi залишитися. Коли я виграю вiйну, тодi поговоримо.

– Але в газетах писали, що я йду у вiдставку.

– А тепер напишуть, що ви залишаетесь, бо таке мое прохання.

Король Мацюсь хотiв сказати: «Такий мiй наказ», проте, мабуть, розум батька пiдказав йому в таку важливу хвилину замiнити слово «наказ» на «прохання».

– Панове, ми повиннi захищати батькiвщину, повиннi захищати нашу честь.

– То ваша величнiсть воюватиме з трьома державами? – запитав вiйськовий мiнiстр.

– А що ж ти хочеш, пане мiнiстр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]

Сподобалася мiнiстрам така промова, i старший мiнiстр був задоволений, що король його просить. Вiн ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.

Довго тривала нарада, а коли скiнчилася, хлопчаки на вулицях загукали:

– Надзвичайний випуск! Кризу лiквiдовано!

Це означало, що мiнiстри помирилися.

Мацюсь був трохи здивований, що на засiданнi нiчого не згадувалося про те, як вiн, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як iхатиме бiлим конем на чолi хороброго вiйська. Говорили про залiзницi, грошi, сухарi, чоботи для вiйська, про сiно, овес, воли й свинi, нiби не про вiйну йшлося, а про щось зовсiм iнше. Мацюсь багато чув про давнi битви, але нiчого не знав про сучасну вiйну. І от скоро вiн мав пiзнати ii, мав зрозумiти, навiщо цi сухарi й чоботи i що в них спiльного з вiйною.

Неспокiй Мацюся зрiс, коли назавтра, о певнiй годинi, з’явився його iноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.

– Оце вiд’iздять посли держав, що оголосили нам вiйну.

– А куди вони iдуть?

– Додому.

Мацюсевi здалося дивним, що посли можуть так вiльно виiхати, одначе краще так, нiж коли б тих послiв посадили на палю чи пiддали тортурам.

– А навiщо вони прийшли?

– Попрощатися з вашою королiвською величнiстю.

– Я повинен вдати ображеного? – спитав вiн тихо, щоб не почули лакеi, бо iнакше вони втратили б до нього повагу.

– Нi, ваша королiвська величнiсть попрощаетеся з ними люб’язно. Зрештою, вони це зроблять самi.

Посли не були зв’язанi, нi на ногах, нi на руках у них не було кайданiв.

– Ми прийшли попрощатися з вашою королiвською величнiстю. Нам дуже прикро, що починаеться вiйна. Ми зробили все, щоб не допустити ii. На жаль, нам це не вдалося. Ми змушенi повернути вашiй королiвськiй величностi одержанi ордени, бо нам не випадае носити ордени держави, з якою нашi уряди ведуть вiйну.

Церемонiймейстер прийняв од них ордени.

– Дякуемо вашiй королiвськiй величностi за гостиннiсть у вашiй чудовiй столицi, звiдки ми виносимо найприемнiшi спогади. Ми не маемо сумнiву, що це маленьке непорозумiння незабаром закiнчиться i давня щира дружба знову об’еднае нашi уряди.

Мацюсь пiдвiвся i спокiйним голосом вiдказав:

– Скажiть вашим урядам, що я радий, що спалахнула вiйна. Ми постараемося якнайшвидше вас перемогти – а умови миру запропонуемо м’якi. Так чинили моi предки.

Один з послiв ледь посмiхнувся, низько вклонився, церемонiймейстер тричi стукнув об пiдлогу срiбною палицею i виголосив:

– Аудiенцiю закiнчено.

Промова короля Мацюся, надрукована в усiх газетах, викликала захват. Перед королiвським палацом зiбрався величезний натовп. Вiтальним вигукам не було кiнця. Так минуло три днi. А король Мацюсь даремно ждав, коли, нарештi, його покличуть. Не для того ж iснуе вiйна, щоб королi вчили граматику, писали диктанти й розв’язували арифметичнi задачки.

Страшенно зажурений ходив Мацюсь по саду, коли почув знайоме кування зозулi. Хвилина – i в його руцi дорогоцiнний лист вiд Фелека.



«Їду на фронт. Батько напився, як i обiцяв, але замiсть лягти спати, почав лаштуватися в дорогу. Вiн не знайшов баклажки, складаного ножа й патронташа. Подумав, що це моi витiвки, й здорово мене вiдлупцював. Сьогоднi або завтра вночi втечу з дому. Був на залiзницi. Солдати обiцяли взяти мене з собою. Може, ваша королiвська величнiсть захоче дати менi якесь доручення, то я чекатиму о сьомiй годинi. Не завадила б менi в дорозi ковбаса, краще копчена, пляшка горiлки й трохи тютюну».


Прикро, коли король змушений нишком, мов злодiй, скрадатися з палацу. А ще гiрше, коли такiй подорожi передуе екскурсiя до iдальнi, де одночасно зникае пляшка коньяку, ковбаса й великий шматок лосося.

«Вiйна, – думав Мацюсь. – Адже на вiйнi можна навiть убивати».

Мацюсь був дуже сумний, а Фелек сяяв.

– Коньяк ще краще за горiлку. Нiчого, що нема тютюну, – Фелек насушив собi листя, а далi одержуватиме звичайну солдатську порцiю. – Не пропадемо. Шкода тiльки, що головнокомандуючий – тюхтiй.

– Як це тюхтiй?.. Хто такий?

Мацюсевi кров ударила в голову. Знову його обдурили мiнiстри. Виявляеться, вiйська вже тиждень як у дорозi, вже вiдбулися двi не дуже вдалi битви, а вiйсько очолив старий генерал, про якого навiть батько Фелека, щоправда, трохи п’яний, сказав: йолоп. Мацюсь, можливо, поiде лише один раз на фронт, та й то в таке мiсце, де йому нiщо не загрожуватиме. Мацюсь буде вчитися, а народ його захищатиме. Коли привезуть поранених у столицю, Мацюсь вiдвiдае iх у шпиталi, а коли вб’ють генерала, Мацюсь буде на похоронi.

– Як же це? Виходить, не я захищатиму народ, а народ захищатиме мене?

А як же королiвська честь? А що про нього подумае Іренка? Отже вiн, король Мацюсь, тiльки на те й король, щоб учити граматику й дарувати дiвчаткам ляльки, великi, аж до стелi. Ну, якщо так думають мiнiстри, то вони погано знають Мацюся.

Фелек доiдав п’яту пригорщу малини, коли Мацюсь шарпнув його за плече й сказав:

– Фелеку!

– Слухаю, ваша величносте.

– Хочеш бути моiм другом?

– Слухаю, ваша величносте.

– Фелеку, те, що я тобi зараз скажу, таемниця. Пам’ятай про це i не зрадь мене.

– Слухаю, ваша величносте.

– Сьогоднi вночi я втечу з тобою на фронт.

– Слухаю, ваша величносте.

– Поцiлуйся зi мною.

– Слухаю, ваша величносте.

– І кажи менi «ти».

– Слухаю, ваша величносте.

– Я вже не король. Я, стривай, – як би це менi назватись? Я Томек Палюх. Ти для мене – Фелек, я для тебе – Томек.

– Слухаю, – сказав Фелек, квапливо ковтаючи шматок лосося.

Вирiшено: сьогоднi о другiй годинi ночi Мацюсь буде бiля огорожi.

– Слухай, Томеку, коли нас буде двое, то провiзii треба мати бiльше.

– Гаразд, – вiдповiв Мацюсь неохоче, бо йому здавалося, що в таку важливу хвилину не випадае думати про шлунок.

Іноземний вихователь скривився, коли побачив на щоцi Мацюся слiди малини – знак вiд Фелекового поцiлунку. Та оскiльки вже й до палацу докотилася военна метушня, нiчого не сказав.

Адже нечувана рiч: хтось украв учора з королiвського буфета розпочату пляшку коньяку, найкращу ковбасу й половину лосося. Цi делiкатеси iноземний вихователь виканючив для себе тодi, коли приймав посаду вихователя престолонаступника, ще за життя старого короля. І от сьогоднi вперше вiн лишився без ласощiв. Хоч кухар дуже хотiв повернути йому втрачене, проте треба було написати нове замовлення, на якiм управлiння палацу мало поставити штамп, а придворний економ повинен його пiдписати – i лише тодi, за наказом начальника складу, можна одержати нову пляшку. Коли ж хто-небудь закомизиться i схоче притримати дозвiл до закiнчення цiеi тяганини – прощай, любий коньяче, на мiсяць, а може, й на довше.

Розгнiваний вихователь налив королю чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд ранiше, нiж передбачав регламент, дав Мацюсевi знак вкладатися спати.




Роздiл шостий


– Томеку, ти тут?

– Тут. Це ти, Фелеку?

– Я. Хай йому чорт, темно, ще десь наскочимо на варту.

Мацюсевi насилу вдалося вилiзти на дерево, з дерева на огорожу, а з огорожi сплигнути на землю.

– Король, а незграбний, як та баба, – пробурмотiв Фелек, коли Мацюсь з невеличкоi висоти гепнувся на землю й здалеку пролунав крик вартового: «Хто там?»

– Не озивайся, – шепнув Фелек.

Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собi шкiру на руцi: дiстав першу рану на цiй вiйнi.

Друзi, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животi, пiд самiсiньким носом у варти, дiсталися тополиноi алеi, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орiентуючись на свiтло великоi електричноi лампи казарменоi в’язницi, далi перебiгли мiсток i вже прямою дорогою рушили до центрального вiйськового вокзалу.

Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповiдi про давнi часи. Так, це був табiр. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а бiля них солдати варили чай, розмовляли або спали.

Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вiв його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всi хлопчики-некоролi – такi ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навiть серед дуже вiдважних. У колотнечi, коли щогодини новий ещелон привозив солдатiв, коли загони весь час мiняли мiсце, то наближаючись до колii, то вибираючи зручнiшу мiсцину для постою, заблудитися було зовсiм не важко. І навiть Фелек кiлька разiв нерiшуче спинявся. Вiн був тут удень, але вiдтодi багато що змiнилося. Кiлька годин тому стояли тут гармати, зараз iх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а iхне мiсце зайняли телеграфiсти. Частину табору освiтлювали великi рефлектори, а частина танула в нiчнiй темрявi. Як на. лихо, почався дощ, i, оскiльки траву було зовсiм витолочено, ноги грузли в липкому багнi.

Мацюсь не наважувався анi на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся загубити Фелека. А той не йшов, а бiг, розштовхуючи солдатiв, що в свою чергу штовхали його.

– Менi здаеться, наче це десь тут, – озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсевi.

– Ти не взяв пальта? – спитав вiн.

– Нi, мое пальто висить у королiвському гардеробi.

– І рюкзака не взяв? Ну, знаеш, так вирядитись на вiйну може тiльки розтелепа, – вихопилось у Фелека.

– Або герой, – вiдказав ображений Мацюсь.

Фелек прикусив язика: адже Мацюсь, що не кажи, – король. Однак його сердило, що саме зараз дощить, що кудись запропали знайомi солдати, якi обiцяли сховати хлопця в своему вагонi, що, зрештою, взяв вiн iз собою Мацюся, не попередивши його, якi речi треба брати в дорогу. Хай батько вiдлупцював Фелека, зате в нього е баклажка, складаний нiж i ремiнь, без якого жодна тямуща людина не пiде на вiйну. А Мацюсь – о жах! – в лакованих черевичках i в зеленiй краватцi. До того ж ця краватка, будь-як пов’язана в хапанинi й тепер забруднена, надавала Мацюсевому обличчю такого жалюгiдного вигляду, що Фелек засмiявся б, коли б не тривожнi думки, якi, можливо, запiзно обсiли йому голову.

– Фелеку, Фелеку! – раптово долинуло здалеку.

До них прямував височезний парубiйко, теж доброволець, але вже в шинелi – справжнiй солдат.

– Я чекав тебе тут. Нашi вже на вокзалi, через годину посадка. Скорiше!

«Ще скорiше!» – подумав король Мацюсь.

– А це що за ляля з тобою? – спитав здоровань, показуючи на Мацюся.

– Та, бачиш, я потiм тобi скажу. Це довга iсторiя, треба було його взяти.

– Щось я сумнiваюсь. Якби не я, тебе самого б не взяли. А ти ще й з цуценям.

– Не розпускай губи, – сердито вiдказав Фелек. – Завдяки йому в мене е цiла пляшка коньяку, – додав вiн пошепки, щоб не почув Мацюсь.

– Дай покуштувати.

– Це я ще подумаю.

Довго йшли мовчки трое добровольцiв. Найстарший був сердитий, що Фелек його не послухав, Фелек – заклопотаний, що вскочив у таку халепу, а Мацюсь – ображений, такий смертельно ображений, що, коли б не змушений був мовчати, вiдповiв би цьому негiднику так, як вiдповiдають на образу королi.

– Слухай, Фелеку, – раптом зупинився провожатий, – якщо ти не вiддаси менi коньяк, то йди сам. Я тобi влаштував мiсце, i ти обiцяв слухатись. Що ж буде далi, коли ти вже зараз починаеш комизитись.

Виникла сварка, i, можливо, дiйшло б до бiйки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його пiдпалив. Понесли з переляку двое артилерiйських коней. Зчинилося сум’яття, чийсь зойк рiзонув повiтря, ще мить метушнi – i iхнiй провожатий з розбитою ногою лежить у калюжi кровi.

Фелек i Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звiсно, готовi на смерть, на рани й кров, але – в бою, у полi, i… трохи згодом.

– Чого це тут дiти вештаються, що це за порядок? – гримнув хтось, певно, лiкар, вiдштовхуючи iх убiк. – Так я й знав: доброволець. Сидiти б тобi дома, соску ссати, шмаркач, – бубонiв вiн, розрiзаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.

– Томеку, тiкаймо! – крикнув нараз Фелек, помiтивши здалеку двох польових полiцаiв, що крокували бiля ношей, на якi санiтари мали покласти нещасного добровольця.

– Ми кинемо його? – спитав несмiло Мацюсь.

– А що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.

Хлопцi сховалися в тiнi намету. За хвилину те мiсце, де лежав iхнiй приятель, знелюднiло, лишилися тiльки чобiт, шинеля, яку скинули санiтари, кладучи пораненого на ношi, та ще кров, змiшана з багном.

– Шинеля згодиться, – сказав Фелек. – Вiддам, коли одужае, – додав вiн на свое виправдання. – Ходiм на вокзал, i так уже згаяли десять хвилин.

У загонi саме робили переклик, коли Фелек i Мацюсь насилу протовпились на перон.

– Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.

Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем i не без тривоги представив iм Мацюся.

– А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.

– Поручик викине тебе з вагона на першiй же станцii. Про цього хлопця сказали, i то вiн кривився.

– Гей, вояко, скiльки тобi рокiв?

– Десять.

– Нiчого не вийде. Хоче – хай лiзе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горiхи.

– Якщо мене поручик викине з вагона, я пiшки пiду, – крикнув обурений Мацюсь.

Його давили сльози. Вiн, король, якому слiд виiжджати з своеi столицi на бiлому конi на чолi вiйська, пiд вигуки жителiв, що засипають його квiтами з вiкон, – тепер тiкае крадькома, наче злодiй, бо хоче виконати свiй священний обов’язок i захистити державу та пiдвладних, – а його ще й ображають…

Коньяк i лосось швидко прояснили обличчя солдатiв.

– Королiвський коньяк, королiвський лосось, – хвалили вони.

Не без радостi дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.

– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмiеш воювати.

Нарештi Мацюсь п’е те, що завжди пили королi.

– Геть риб’ячий жир! – вигукнув вiн.

– Хе-хе, та ти революцiонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дiстати кулю в лоб.

– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.

– Малий ще, невiдомо, що з нього виросте.

Мацюсь хотiв ще щось сказати, але Фелек спритно перевiв розмову на iншу тему.

– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з лiтака. А це тiльки ящик з ракетами. Потiм аж зiрки посипалися з неба!

– А на бiса iм ракети на вiйнi?

– Щоб освiтлювати дорогу, коли нема рефлекторiв.

– А там поруч стояла важка артилерiя. Конi перелякалися i – на нас. Ми обое вбiк, а той не встиг.

– І що, дуже його поранило?

– Кровi було багато. Його тут же забрали.

– От вона, вiйна, – зiтхнув хтось. – Є там у вас iще коньяк? Що ж це паровоза не видно?

Саме тiеi митi подали ещелон. Колотнеча, бiганина, метушня.

– Нiкому не сiдати! – крикнув, пiдбiгаючи, поручик.

Але голос його потонув у загальному галасi.

Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу iржали конi, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи вiдчепити якiсь вагони, ещелон подався вперед – щось стукнуло – знову покотився назад. Хтось увiйшов у вагон з лiхтариком, почав називати прiзвища. Потому солдати побiгли з казанками по суп.

Мацюсь нiбито бачив i чув усе, але очi йому склеплювалися. Коли поiзд справдi-таки рушив – Мацюсь не знав. Вiн прокинувся пiд розмiрений стукiт колiс об рейки й зрозумiв, що поiзд уже мчить.

«Їду», – подумав король Мацюсь i знову заснув.




Роздiл сьомий


Ещелон складався з тридцяти товарних вагонiв для солдатiв, кiлькох вiдкритих платформ з вiзками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому iхали офiцери.

Прокинувся Мацюсь геть змучений i хворий. Болiли здерта рука, спина й очi. Долонi були бруднi й липкi, все тiло страшенно свербiло.

– Вставайте, раки, бо суп захолоне.

Не звиклий до солдатськоi iжi, Мацюсь ледве проковтнув кiлька ложок.

– Їж, брате, бо нiчого iншого не дадуть, – умовляв його Фелек, але даремно.

– В мене болить голова.

– Слухай, Томеку, тiльки не здумай хворiти, – прошепотiв стурбований товариш. – На вiйнi дозволяеться бути пораненим, але не хворим.

І Фелек раптом почав чухатися.

– Правду казав старий, – зауважив вiн. – Уже паразити насiли. А тебе не кусають?

– Хто? – запитав Мацюсь.

– Хто? Блохи. А може, й щось гiрше. Старий менi казав, наче на вiйнi менш дошкуляють кулi, нiж оця звiрина.

Мацюсь згадав iсторiю нещасного королiвського лакея й подумав: «Цiкаво, який вигляд у паразита, що так розгнiвив тодi короля?» Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:

– Ховайтеся, поручик iде!

Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.

Згодом перевiрили iхнiй одяг, i з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракуе. Але у вагонi був один солдат-кравець, закоханий у свое ремесло, який знiчев’я заходився перешивати для добровольцiв солдатську форму. Гiрше було з чобiтьми.

– Слухайте, хлопцi, ви справдi думаете воювати?

– Для того ж i iдемо.

– Воно то так, але походи дуже важкi. Чоботи для солдата – це перша рiч пiсля карабiна. Доки ноги здоровi, ти воiн, а як натер iх – калiка. Пропав. Нi за цапову душу.

Так собi перемовляючись, солдати iхали далi. Зупинки були тривалi. То iх затримували на станцiях по годинi або й бiльше, то заганяли на запасну колiю, щоб пропустити важливiшi ещелони, то знову повертали на попереднi станцii, то затримували за кiлька верст вiд вокзалу, бо шлях був забитий.

Солдати спiвали, в сусiдньому вагонi хтось грав на гармошцi. На привалах навiть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже iх не випускали з вагона.

– Не виходьте, поручик побачить.

Мацюсь вiдчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боiв. Хотiв заснути i не мiг: свербiло тiло; хотiв вийти – не можна; а в вагонi було страх як душно.

– А знаете, чого ми так довго стоiмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся iз свiжими звiстками.

– Ну, чого? Мабуть, ворог висадив мiст у повiтря або колiю ушкоджено?

– Нi, нашi добре стережуть мости.

– Тодi вугiлля бракуе, бо на залiзницi не передбачали запасiв для стiлькох поiздiв.

– Може, який шпигун зiпсував паровоз?

– Нi, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проiжджати королiвський поiзд.

– А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому iхати? Чи не король Мацюсь?

– Його ще там бракувало!

– Бракувало чи не бракувало, а вiн король – i край.

– Королi тепер на вiйну не iздять.

– Іншi, можливо, не iздять, а Мацюсь мiг би поiхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек i смикав його за хламиду.

– Всi королi однаковi. Ранiше, може, було iнакше.

– Хiба ми знаемо, як було ранiше? Може, королi так само лежали пiд периною, як i тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.

– Нащо iм брехати?

– Ну, скажiть, скiлькох королiв убито на вiйнi, а скiлькох солдатiв?

– Отакоi… король один, а солдатiв багато.

– А тобi що, мало одного? І з одним лиха наберешся.

Мацюсь не йняв вiри власним вухам. Вiн стiльки наслухався про любов народу, а надто вiйська, до короля. Ще вчора вiн гадав, що змушений ховатися, аби з величезноi любовi йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби вiдкрився iм, то це не викликало б нiякого захвату. Дивно: вiйсько iде воювати за короля, якого не любить.

Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але нi, батька навiть похвалили.

– Покiйник не любив воен. Сам не хотiв битись i народ до вiйни не силував.

Така повага до батька трохи вгамувала роз’ятрене Мацюсеве серце.

– Бо й справдi, що королю робити на вiйнi? Поспить на травi – тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Вiд духу солдатського сукна голова розболиться. І шкiра в них нiжна, i нiс нiжний.

Мацюсь був справедливий i не мiг не погодитись, що солдати кажуть правду. Вчора вiн спав на травi – i вже мае нежить. І йому голова болить. І шкiра страшенно свербить.

– Ну, хлопцi, годi. Все одно нiчого путнього не придумаемо. Краще заспiваемо веселоi.

– Їдемо! – крикнув хтось.

І справдi, поiзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило – як тiльки хтось казав, що ещелон стоятиме довго, поiзд раптово рушав, i солдати скакали на ходу, й не один, спiзнившись, лишався в дорозi.

– Вчать нас не ловити гав, – здогадався котрийсь.

Прибули на велику станцiю. Тут з’ясувалося, що проiжджатиме якась важлива персона. На перонi – прапори, почесна варта, якiсь дами в бiлому й двое дiтей з гарними букетами.

– Королiвським поiздом iде на фронт сам вiйськовий мiнiстр.

Знову загнали ещелон на сусiдню колiю, де вiн i простояв цiлу нiч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсевi навiть нiчого не приснилося.

Вдосвiта почали чистити й мити вагони, поручик бiгав i сам за всiм стежив.

– Треба вас сховати, хлоп’ята, а то буде вам амба, – сказав капрал.

І Фелека з Мацюсем прихистили в убогiй хатинi стрiлочника. Цiкава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюкiв скорiше вивiдае що-небудь.

– Ой дiти, дiти, – зiтхала вона, – навiщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звiдкiля ви й куди iдете?

– Ласкава господине, – похмуро вiдповiв Фелек, – батько наш – взводний. Вiн нам так на прощання сказав: «У доброго солдата ноги для походу, руки для карабiна, очi для пильностi, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розцiпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабiном захищае одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тiльки власну голову, а й цiлий загiн». Звiдкiля й куди iдемо – це вiйськова таемниця. Нiчого ми не знаемо й нiчого не скажемо.

Стрiлочникова дружина аж рота роззявила:

– Хто б мiг подумати! Мале, а говорить як старе. Твоя правда: багато шпигунiв крутиться бiля вiйськових. Одягне абиякий солдатський мундир i починае випитувати все, а потiм – гайда до ворога.

І з великоi поваги до хлопцiв вона не лише напоiла iх чаем, а ще й ковбаси дала. Мацюсевi снiданок здався дуже смачним, тим бiльше, що нарештi вiн i вмився як слiд.

– Королiвський поiзд, королiвський поiзд! – пролунало знадвору.

Фелек i Мацюсь вилiзли на драбину, що стояла бiля хлiвця стрiлочника, й дивилися.

– Їде.

Гарний пасажирський поiзд з великими вiкнами пiд’iжджае до станцii. Оркестр грае державний гiмн. У вiкнi вагона стоiть добре вiдомий Мацюсевi вiйськовий мiнiстр. Очi мiнiстра стрiлися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби мiнiстр його пiзнав? Але мiнiстр не мiг пiзнати Мацюся: по-перше, тому, що вiн був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що пiсля втечi Мацюся, яку старший мiнiстр приховав вiд усiх, – про що мова буде далi, – з ним прощався в столицi пiдроблений Мацюсь. Мiнiстр iноземних справ радив приготуватись до вiйни з одним, а воювати доводиться аж з трьома королями. Отож у вiйськового мiнiстра було про що думати: «Легко сказати «йди i воюй», коли на тебе суне аж трое». Що з того, що вiн переможе одного чи двох, коли третiй його здолае. Солдатiв, можливо, й вистачило б, та бракуе карабiнiв, гармат, одягу. І мiнiстровi спав на думку такий план: кинутись раптово, розбити першого ворога, забрати в нього все, що вiн приготував для вiйни, а тодi вже взятися до другого.

Мацюсевi було трохи неприемно дивитися, як вiйсько салютувало мiнiстровi, як йому пiдносили квiти i безперервно грав оркестр. «Це все належить менi», – подумав вiн. Та, маючи у серцi справедливiсть, Мацюсь тут-таки пояснив сам собi: «Так, легко ходити й салютувати, слухати музику й брати букети. Але скажи менi, мiй Мацюсю, чи змiг би ти куди послати вiйсько, якщо не знаеш географii?»

Справдi, що знае Мацюсь? Знае кiлька рiчок, гiр, островiв, знае, що земля кругла i обертаеться навколо осi. А такий мiнiстр повинен знати всi фортецi, всi дороги, повинен знати кожну стежку в лiсi. Мацюсiв прапрадiд виграв великий бiй тому, що, коли ворог вiв на нього вiйська, прапрадiд сховався в лiсi, переждав, доки той зайде в гущавину, а сам зарослими стежками напав з тилу й розбив вороже вiйсько дощенту. Ворог сподiвався, що зустрiне вiйсько прапрадiда попереду, а зненацька зазнав удару з тилу, ще й змушений був вiдкотитись у болото.

А хiба Мацюсь знае своi лiси й болота? Тепер вiн, звичайно, вивчить iх, побачить усю свою державу. А якби сидiв у столицi, то знав би тiльки свiй королiвський сад.

Солдати слушно смiялися з Мацюся. Мацюсь ще дуже малий i малоосвiчений король. І, можливо, погано, що вiйна так рано вибухнула. Якби вона розпочалася рокiв через два або хоча б через рiк!




Роздiл восьмий


Тепер я маю розказати, що вiдбувалося в палацi, коли було помiчено зникнення короля.

Входить вранцi в спальню старший лакей i не вiрить власним очам: вiкно одчинене, постiль розкидана, а Мацюся – й слiду немае. Розумний був королiвський лакей: вiн замкнув спальню на ключ, побiг до церемонiймейстера, який ще спав, розбудив його i сказав на вухо:

– Ясновельможний пане церемонiймейстере, король зник.

Церемонiймейстер цiлком таемно сповiстив про це телефоном старшого мiнiстра. Не минуло й десяти хвилин, як iз шаленою швидкiстю до палацу пiд’iхало три автомобiлi: старшого мiнiстра, мiнiстра внутрiшнiх справ i префекта полiцii.

– Викрадено короля.

Адже це цiлком зрозумiло. Вороговi важливо було викрасти короля. Вiйсько дiзнаеться, що короля немае, не захоче воювати, i ворог без бою здобуде столицю.

– Хто знае, що нема короля?

– Нiхто не знае.

– Це добре.

– Нам тiльки треба з’ясувати, чи Мацюся викрали живого, чи вбили. Пане префекте полiцii, прошу встановити це. Через годину жду вiдповiдi.

У королiвському парку був ставок. Можливо, Мацюся втопили? Із Мiнiстерства морського флоту привезли водолазний костюм – тобто такий залiзний ковпак з вiконцями й трубкою, через яку подаеться повiтря. Префект полiцii надiв на голову цей ковпак i спустився на дно ставка – ходить там i шукае. А зверху матроси подають йому через трубку повiтря. Проте Мацюся вiн так i не знайшов.

Викликали в палац лiкаря й мiнiстра торгiвлi. Хоч усе робилося якнайтаемнiше, однак треба було вживати якихось заходiв, бо слуги збагнули, що сталося щось важливе, коли мiнiстри з самiсiнького ранку бiгають мов навiженi.

Тодi й оголосили, що Мацюсь нездужае й лiкар приписав йому на снiданок ракiв. І тому префект полiцii лазив у ставок. Іноземному вихователевi сказали, що уроку не буде, бо Мацюсь лежить у лiжку. Присутнiсть лiкаря запевнила всiх, що все це правда.

– Ну, гаразд, сьогоднi ми можемо бути спокiйнi, – сказав мiнiстр внутрiшнiх справ, – але що робитимемо завтра?

– Я – старший мiнiстр, i голова у мене на плечах не для параду. Зараз ви в цьому переконаетесь.

Приiхав мiнiстр торгiвлi.

– Чи ви пам’ятаете ту ляльку, яку Мацюсь наказав купити для маленькоi Іренки?

– Чудово пам’ятаю. Хiба мало довелося менi вислухати нарiкань вiд мiнiстра фiнансiв, що я витрачаю грошi на дурницi?

– То iдьте зараз же до того фабриканта й накажiть, щоб завтра була виготовлена вiдповiдно до Мацюсевоi фотографii така лялька, щоб нiхто, абсолютно нiхто не мiг здогадатись, що це не живий Мацюсь.

Префект полiцii вилiз iз ставка i для маскування витяг десяток ракiв, яких з великим галасом негайно ж надiслали на королiвську кухню. А лiкар написав пiд диктант рецепт:



Rр.

суп iз ракiв

ех. 10 ракiв dosis una

S. Щодвi години столову ложку.


Коли постачальник двору його величностi почув, що сам мiнiстр торгiвлi чекае його в кабiнетi, то з радощiв аж руки став потирати: «Знову Мацюсевi щось стукнуло в голову». Замовлення йому було тим бiльше потрiбне, що вiд початку вiйни майже всi батьки й дядьки поiхали на фронт, i тепер усiм було не до ляльок.

– Пане фабрикант, термiнове замовлення. Лялька повинна бути готова до ранку.

– Це важко. Майже всi моi робiтники на вiйнi, залишилися тiльки робiтницi й хворi. До того ж, мене закидали роботою – майже кожний батько, йдучи на фронт, купуе своiм дiтям ляльки, щоб дiтлахи не плакали, не сумували й слухалися старших.

Фабрикант безсоромно брехав. Нiхто з його робiтникiв не був на вiйнi, бо вiн платив iм так мало, що всi вони вiд голоду були хворi й непридатнi до вiйськовоi служби. Нiяких замовлень вiн не мав. А сказав так тому, що хотiв здерти за ляльку якомога дорожче. В нього навiть очi палали, коли вiн узнав, що ця лялька мае бути Мацюсем.

– Пановi фабриканту, мабуть, зрозумiло, що король мусить часто з’являтися на люди. А тепер йому доведеться iздити в колясцi по мiсту, щоб не думали, нiбито вiн боiться вiйни й ховаеться. А навiщо дитину возити весь час по мiсту? Може пiти дощ, вiн застудиться або ще там щось. А ви розумiете, що тепер як нiколи слiд турбуватися про здоров’я короля.

Фабрикант був би дурень, якби не здогадався, що це йому лише так говорять, а насправдi в цьому криеться якась таемниця…

– Отже, неодмiнно на ранок?

– На ранок, на дев’яту годину.

Фабрикант узяв перо, начебто щось пiдраховував: Мацюся, мовляв, треба зробити з найкращоi порцеляни – вiн не знае, чи вистачить. Так, це коштуватиме дуже дорого. І робiтникам треба заплатити за секретнiсть. А тут iще машина зiпсувалася. Скiльки може коштувати ремонт? Ну, та й iншi замовлення доведеться вiдкласти. Рахував, рахував – довго.

– Пане мiнiстре торгiвлi, якби не вiйна, – я розумiю, що зараз дуже великi витрати на армiю й гармати, – якби не вiйна, вам довелось би заплатити вдвiчi бiльше. Та вже гаразд… але це остання цiна…

І вiн назвав таку суму, що мiнiстр аж зойкнув.

– Та це ж здирство!

– Пане мiнiстре, ви ображаете нацiональну промисловiсть.

Мiнiстр торгiвлi подзвонив до старшого мiнiстра, бо сам не наважувався заплатити стiльки грошей. Проте, боячись, щоб хтось не пiдслухав iхню розмову, замiсть «лялька», сказав «гармата».

– Пане старший мiнiстре, дуже дорого правлять за цю гармату.

Старший мiнiстр здогадався, про що йдеться, i наказав:

– Не торгуйтеся, тiльки обумовте, щоб вона, коли смикнеш за мотузочок, вiддавала честь.

Телефонiстка дуже здивувалася – що то за новi гармати, якi мають вiддавати честь?

Фабрикант розходився. Йому доведеться, мовляв, ще докласти на цьому замовленнi. Це не його справа. Хай звернуться до королiвського механiка чи до годинникаря. Вiн солiдний промисловець, а не штукар. Мацюсь заплющуватиме очi, але вiддавати честь не буде – i край. Зрештою вiн згоден i на це, але не поступиться анi копiйкою.

Спiтнiлий i голодний повертався мiнiстр торгiвлi додому.

Спiтнiлий i голодний повернувся префект полiцii до палацу.

– Я вже знаю, як викрали Мацюся. Я все грунтовно оглянув.

Було це начебто так: коли Мацюсь спав, йому накинули на голову мiшок i винесли в королiвський сад, туди, де росте малина. В малиннику е витолочене мiсце, там Мацюсь зомлiв. Щоб вiн опритомнiв, йому дали малини й вишень. Там лежить шiсть кiсточок з вишень. Коли Мацюся переносили через огорожу, вiн захищався, бо на корi дерева знайдено слiди голубоi кровi. Щоб замести слiди, вороги посадили його на корову. Префект сам бачив слiди коров’ячих нiг. Далi дорога веде в лiс, де знайдено мiшок. А потiм, мабуть, де-небудь сховали живого Мацюся, а де – префект не знае, бо в нього було обмаль часу, i вiн не мiг нiкого розпитати, щоб не виказати таемницi. Варто стежити за iноземним вихователем – вiн дуже пiдозрiла людина. Запитував, чи можна вiдвiдати Мацюся.

– А ось кiсточки вiд вишень i мiшок.

Старший мiнiстр поклав мiшок i кiсточки в ящик, замкнув його на замок, залiпив червоним сургучем, а зверху написав латинською мовою: corpus delicti. Так уже заведено, коли хтось чогось не знае i не хоче, щоб знали iншi, то пише латиною.

Наступного дня вiйськовий мiнiстр складав прощальний рапорт, а Мацюсь-лялька нiчого не казав, лише вiддавав йому честь.

На всiх перехрестях було вивiшено оголошення, що жителi столицi можуть спокiйно працювати, бо король Мацюсь щодня виiжджатиме у вiдкритiй машинi на прогулянку.




Роздiл дев’ятий


План вiйськового мiнiстра вдався чудово. Три вороги думали, що Мацюсевi вiйська пiдуть одразу на всiх. А тим часом вiн зiбрав солдатiв у одне мiсце, з усiею силою вдарив на одного i здолав його. Захопив великi трофеi, роздав карабiни, чоботи й солдатськi мiшки тим, кому iх не вистачало.

Мацюсь приiхав на фронт саме тодi, коли вiдбувався розподiл военних трофеiв.

– А це що за вояки? – здивувався головний iнтендант вiйська, тобто той, хто видае одяг i iжу.

– Ми такi самi вояки, як усi, – сказав Фелек, – тiльки трохи меншi.

Кожен вибрав собi пару чобiт, револьвер, карабiн i речовий мiшок. Тепер Фелек навiть пошкодував, що взяв у батька ремiнь та складаний нiж i даремно мав тодi прочуханку. Але хто може передбачити, якi несподiванки принесе вiйна?

Недарма солдати подейкували, що головнокомандуючий дiяв не дуже розумно. Замiсть того щоб, захопивши трофеi, вiдiйти й окопатися, вiн рушив уперед. Зайняв якихось п’ять чи шiсть мiст, зовсiм йому не потрiбних, i тiльки тодi наказав рити окопи. Але було вже запiзно, бо на допомогу першому вороговi вирушили двое iнших.

Так говорили згодом, а Мацюсiв загiн нiчого не знав про це, бо на вiйнi все таемниця. Надiйшов наказ iти туди-то й туди-то, надiйшов наказ робити те-то й те. Бери й роби. Нi про що не запитуй i не ремствуй.

Коли королiвськi вiйська вступили в переможене мiсто, Мацюсевi все тут страшенно сподобалося. Солдати розмiстилися на нiч у великих зручних кiмнатах, щоправда, на долiвцi, проте це все ж краще, нiж тiсна хата чи голе поле. З нетерпiнням чекав Мацюсь першого бою. За цей час вiн бачив i чув чимало цiкавого, однак справжньоi вiйни ще не знав. Який жаль, що iхнiй ещелон запiзнився!

В мiстi стояли лише одну нiч, а другого дня рушили далi.

– Зупинитися й копати!

Мацюсь зовсiм не знав сучасноi вiйни. Вiн гадав, що вiйсько тiльки б’еться, вiдбирае коней i просуваеться все далi й далi, пiдминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кiлки з колючим дротом i сидять у них цiлими тижнями, Мацюсевi навiть i не снилося. Не дуже охоче взявся вiн до роботи. Битися – то королiвське дiло, але копати – кожний може зробити це лiпше за нього. Проте майже щогодини надходить наказ за наказом – треба поспiшати, бо ворог наближаеться. Вже навiть чути здалеку гарматнi пострiли. Аж тут примчав на автомобiлi полковник саперiв: репетуе, стиснувши кулаки, погрожуе розстрiляти тих, хто погано копае.

– Завтра бiй, а вони нiчого не роблять!.. А тi двое чого тут? – крикнув вiн зi злiстю. – Що це за Валигора та Вирвидуб?

Весь гнiв полковника мiг спрямуватися на двох добровольцiв, та, на iхне щастя, над головами почулося гурчання лiтака. Полковник глянув у бiнокль на небо, квапливо обернувся, сiв у машину й чимдуж майнув геть. А тут бух-бух-бух, одна за одною впали три бомби. Щоправда, нiкого не поранило, але всi поховалися в окопи, де було безпечнiше.

Бомби i гарматнi набоi так влаштованi, що всерединi них маса куль i шматкiв металу. Тому, коли розриваеться ладунок, усе те смертельне знаряддя розсiюеться навсiбiч, ранячи i забиваючи. А хто сховався на днi рову, тому воно пролiтае над головою. Якщо тiльки ладунок не впаде у рiв. Але таке трапляеться рiдше, бо гармати стрiляють з вiдстанi зо три кiлометри, i з такоi вiддалi складно поцiлити акурат у траншею.

Тi три бомби багато чого навчили Мацюся. Вiн уже не дувся й не бунтував, а мовчки взяв лопату й працював доти, доки його стомленi руки самi не опустилися, i вiн, мов колода, впав, пiдкошений важким сном, на самiсiньке дно окопу. Солдати не будили його, хоч самi працювали цiлу нiч при свiтлi ракет. А на свiтанку покотилася на них перша атака ворога.

З’явились чотири ворожих вершники. Це були розвiдники, якi мали виявити, де засiла королiвська армiя, щоб попередити свое вiйсько. По вершниках почали стрiляти, один упав з коня, певно, вбитий, а трое втекли.

– Зараз буде бiй! – кричав поручик. – Лежати в окопах, виставити лише карабiни й ждати! – лунав його наказ.

Справдi, незабаром з’явилося вороже вiйсько. З обох бокiв почалася стрiлянина. Але Мацюсiв загiн ховався в окопах, а ворог сунув через вiдкрите поле. Кулi атакуючих перелiтали за окопи, над самiсiнькими головами солдатiв, i чути було лише iхне дзижчання та посвистування, тодi як тi, що атакували, гинули на очах вiд влучних куль Мацюсевих солдатiв.

Тепер Мацюсь зрозумiв, що справедливо сердився вчора полковник саперiв, i зрозумiв, що на вiйнi кожний наказ мае бути виконаний швидко й без зайвоi балаканини. Звiсно, цивiльнi можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а вiйськовий знае лише одно: наказ мае бути виконано негайно й точно. Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.

Бiй тривав цiлий день. Нарештi ворог зрозумiв, що нiчого не вдiе, бо тiльки втрачае людей, а пiдiйти до супротивника не може – заважають дротянi огорожi. Отож ворог вiдступив i вирiшив окопатися. Та одне дiло копати спокiйно, коли нiщо не заважае, i зовсiм iнше – копати пiд вогнем, коли звiдусiль падають кулi.

Вночi щохвилини злiтали в небо ракети, освiтлюючи все навколо, i хоч стрiлянина трохи вщухла – змученi солдати по черзi спали, – бiй все одно тривав.

– Ми не здалися, – казали задоволенi солдати.

– Ми не здалися, – повiдомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли пiдвести телефон.

Яке ж було здивування й гнiв у солдатiв, коли назавтра протелефонували з штабу наказ вiдступати.

– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.

Якби Мацюсь був поручиком, вiн нiзащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стрiляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут дiеться? Була хвилина, коли Мацюсь хотiв крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказуе, що хоче, а я не дозволяю вiдступати! Король старший за полковника». І якщо вiн не зробив цього, то тiльки тому, що не був певний, чи йому повiрять, чи не кепкуватимуть.

Так Мацюсь удруге переконався, що в армii дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.

Прикро було кидати викопанi з такими труднощами окопи, залишати частину запасiв хлiба, цукру та солонини. А ще прикрiше повертатися через село, де здивованi жителi запитували:

– Чого ви тiкаете?

Вже в дорозi iх наздогнав кiнний вiстовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без вiдпочинку. Легко сказати: без вiдпочинку. Пiсля двох безсонних ночей, коли одну нiч копали, а другу билися, йти без вiдпочинку не можна. Та й провiзii в них мало, i всi до того ж ще сердитi й засмученi. Вперед iдеш завжди охоче, напружуеш останнi сили i мчиш, а повертатися, та ще й з примусу, – тут сили вичерпуються швидко.

Ідуть, iдуть, iдуть, iдуть. Аж раптом обабiч пострiли, лiворуч i праворуч.

– Все ясно! – крикнув поручик. – Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував вiдступати швидко. Нас могли взяти в полон.

– Гарна iсторiя, тепер нам треба прориватися, – сердито сказав один солдат.

Ох, як було важко! Тепер ворог сидiв у окопах i стрiляв з обох бокiв, а вони мусили тiкати.




Роздiл десятий


Тепер Мацюсь зрозумiв, чому на засiданнi ради мiнiстрiв говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарi. Якби в солдатiв не лишилося в мiшках сухарiв, то довелось би померти з голоду, бо три днi вони гризли тiльки сухарi. Спали по черзi, лише по кiлька годин. А ноги в кожного були такi стертi, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тiнi, пробиралися вони лiсами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з’являлися ворожi розвiдники: подивитись, куди вони тiкають, i переказати своiм, як лiпше iх переслiдувати.

Коли б ви бачили Мацюся! Вiн висох за цi днi, мов трiска, згорбився i став ще меншим. Багато солдатiв покидали карабiни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальцiв. Як можна за кiлька днiв стiльки пережити!

«Татусю, татусю, – думав Мацюсь, – о, як важко бути королем, який веде вiйну. Легко було сказати: «А ми не боiмося, я здобуду над вами перемогу, як мiй великий прадiд». Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тодi легковажним малюком. Думав тiльки про те, як на бiлому конi залишатиму столицю, а народ кидатиме квiти пiд копита мого коня. І зовсiм не думав, скiльки людей загине».

А люди падали вiд куль, i, можливо, Мацюсь тiльки тому вцiлiв, що був маленький. Ох, як же вони зрадiли, коли нарештi зустрiли своi вiйська. І не тiльки вiйська, а й готовi, виритi окопи.

«А тепер будуть з нас глузувати», – подумав Мацюсь.

Проте скоро вiн пересвiдчився, що навiть на вiйнi iснуе справедливiсть. Коли солдати виспалися й пообiдали в окопах, iм наказали вiдiйти в резерв. Новi бiйцi зайняли окопи й почали стрiляти, а вони пройшли ще п’ять верст у тил – i там розташувалися в невеличкому мiстечку.

Там, на площi, iх зустрiв полковник саперiв, але тепер вiн зовсiм не сердивсь, а лише сказав:

– Ну, що, хлопцi, зрозумiли, для чого потрiбнi окопи?

О, ще й як зрозумiли!

Солдатiв, котрi кинули своi карабiни, вiддiлили вiд тих, що повернулися з карабiнами. І до цих останнiх генерал звернувся з такою промовою:

– Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжнi героi пiзнаються не в успiхах, а в поразцi. Погляньте, й цi два малюки тут! – вигукнув раптом генерал. – Хай живуть хоробрi брати Валигора та Вирвидуб!

Вiдтодi Фелек став Валигорою, а Мацюсь – Вирвидубом. І вже iнакше iх не називали:

– Гей, Валигоро, принеси-но води!

– Гей, Вирвидубе, пiдкинь-но дрiвець у вогонь!

І загiн полюбив своiх вихованцiв.

Тут на вiдпочинку солдати дiзналися, що вiйськовий мiнiстр посварився з головнокомандуючим i лише король Мацюсь iх помирив. Мацюсь нiчого не знав про ляльку, яка замiнила його в столицi, й страшенно дивувався, що говорили так, нiби вiн був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем i не знав, що таке дипломатiя.

Спочили, пiдгодувалися солдати – й засiли в окопах. І розпочалася так звана позицiйна вiйна. Тiльки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку – то вони, то ворожа сторона, – i тодi тi чи тi просувалися на кiлька верст або вперед, або назад.

Солдати ходили по окопах, грали, спiвали, рiзалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знiчев’я теж було нудно. Поставить уранцi вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, i цiлiсiнький день потiм не мае чого робити. Отож поручик i заходився навчати маленького Вирвидуба.

Чудовi це були уроки. Сидить Мацюсь в окопi i вчить географiю. Спiвають жайворонки, тiльки часом десь пролунае пострiл. Тихо й приемно. Та раптом – наче собаки завили! Починаеться! Це маленькi польовi гармати. А тут: бах-бах – як гавкне велика гармата. І завируе! Карабiни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, i раз у раз: бац-бац, бах-бах!

Так тривае пiвгодини – годину. Інодi снаряд влучить в окоп i вибухне – пiдкосить кiлькох чоловiк, кiлькох покалiчить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тiльки зауважать:

– Шкода, добрий був хлопець!

– Царство йому небесне, – перехреститься котрийсь.

Лiкар огляне поранених i вночi вiдiшле до польового шпиталю. Ну що ж, вiйна.

Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навiть кiстку не зачепило. Та лiкар був невблаганний.

Лежить Мацюсь на лiжку – перший раз за чотири мiсяцi. О, яка насолода! Матрац, подушка, ковдра, бiле простирадло, полотняний рушник, бiлий столик край лiжка, кварта, тарiлка, ложка, трохи схожа на тi, якими вiн iв у королiвському палацi. Рана загоюеться швидко, сестри й лiкарi дуже люб’язнi, i Мацюсь почував би себе чудово, якби не одна страшна небезпека.

– Дивiться, який вiн схожий на короля Мацюся, – сказала якось полковникова дружина.

– Справдi, й менi лице його здалося знайомим, але я зразу не здогадався.

І надумали сфотографувати Мацюся для газети.

– Нiзащо в свiтi!

Даремно йому розтлумачували, що, можливо, король Мацюсь надiшле йому медаль, коли, переглядаючи свiтлини, побачить такого маленького солдата.

– Дурненький, вишлеш батьковi свою фотографiю, ото вiн зрадiе!

– Нi, нi!

Хай iм грець, тим фотографiям. Мацюсь не на жарт перелякався: а раптом пiзнають, здогадаються!..

– Дайте йому спокiй, раз не хоче. А може, так воно й краще. А раптом король Мацюсь iще образиться, стане йому неприемно, що в той час, як вiн роз’iжджае по столицi на автомобiлi, його ровесники дiстають рани.

«Що це, в бiса, за Мацюсь, про якого всi так говорять? – Мацюсь подумав «в бiса», бо давно вже забув етикет i навчився солдатськоi говiрки. – Як добре, що я втiк на фронт».

Мацюся не хотiли виписувати з шпиталю, навiть упрошували, щоб залишився. Доводили, що й тут для нього знайдеться дiло: подавати пораненим чай, допомагати на кухнi. Але Мацюсь обурився. Нi, нi за якi грошi! Хай отой розмальований Мацюсь роздае подарунки в столичних шпиталях i ходить на похорони офiцерiв, а вiн – справжнiй король Мацюсь – знову пiде в окопи.

І повернувся у свiй загiн.




Роздiл одинадцятий


– Де Фелек?

– Немае Фелека.

Фелековi надокучила служба в окопах. Вiн був жвавий хлопчина й анi хвилини не мiг всидiти на мiсцi. А тут сиди цiлими тижнями в окопах i голови не вистромлюй, бо зараз же вистрелять. Ще й поручик гнiваеться.

– Сховаеш ти свою дурну голову чи нi? – кричить поручик. – Пiдстрелять йолопа, а тодi вези його в шпиталь, роби перев’язки. І без тебе повно клопоту.

Раз-другий нагримав поручик, а третього разу посадив Фелека на три днi до холодноi на хлiб i воду.

А сталося це так.

У ворожих окопах змiнився загiн. Старий пiшов на вiдпочинок, а новий вночi зайняв його мiсце. Вiддаль мiж ворожими окопами й окопами Фелекового загону була така мала, що солдати обох сторiн могли навiть перемовлятися. І от вони почали ображати один одного.

– Ваш король шмаркатий! – кричать з ворожого окопу.

– А ваш – недолугий дiд!

– Самi ви дiди! Чоботи у вас дiрявi.

– А ви – голоднi пельки, бурду п’ете замiсть кави.

– А ти ходи, покуштуй.

– Як вiзьмемо вашого полоненого, то вiн такий голодний, наче вовк.

– А вашi обiдранi та й голоднi.

– А ви вiд нас тiкали, мов зайцi.

– Зате згодом ми вам всипали.

– Ви й стрiляти не вмiете. Вашi кулi летять просто на горобцiв.

– А ви хiба вмiете?

– Звiсно, що вмiемо.

Розгнiвався Фелек вискочив з окопу, повернувся до ворогiв спиною, нагнувся, пiдiбрав шинелю й крикнув:

– Ану, стрiляйте!

Гахнули чотири пострiли, та кулi не влучили.

– Ех ви, стрiльцi!

Солдати реготалися, але поручик страшенно розлютився й посадив Фелека до холодноi. Це була яма, викопана глибоко пiд землею i обкладена дошками. Треба вам сказати, що солдати понаносили iз зруйнованих будiвель дощок i змайстрували в окопах стiни, пiдлогу та навiть навiси, щоб iх не мочив дощ i не заливала багнюка.

Лише два днi просидiв Фелек у дерев’янiй клiтцi пiд землею, а далi поручик пробачив йому. Проте й цього було Фелековi досить.

– Не хочу я служити в пiхотi.

– А куди ж ти пiдеш?

– На лiтак.

У Мацюсевому королiвствi на той час бракувало бензину. А без бензину важко перевозити великi вантажi. Тому-то надiйшов тодi наказ, щоб на лiтаки брали тiльки легких солдатiв.

[– Може ти пiдеш, сарделько, – кпили вояки з одного гладуна.]

Надумали тодi послати Фелека – хто ж може бути легший за дванадцятирiчного хлопчака? Пiлот керуватиме лiтаком, а Фелек кидатиме бомби.

Мацюсь трохи засмутився, а трохи навiть зрадiв, що, коли повернувся з шпиталю, не застав Фелека. Адже тiльки Фелек знав, що Мацюсь – король. Правда, Мацюсь сам просив, щоб Фелек називав його Томеком. Та що не кажiть, а це не зовсiм добре, коли Фелек мае Мацюся за рiвню. І якби ще за рiвню, а тож нi! Мацюсь молодший, i Фелек просто гордуе ним. [Фелек сам пив i горiлку, i цигарки курив, а коли хто й Мацюся хотiв почастувати, казав одразу:

– Йому не давайте, вiн iще малий.

Мацюсь не любив нi спиртного, нi тютюну, але волiв би сам сказати поважно, мовляв, дякую, нi, а не щоб Фелек за нього вирiшував.]

Коли ночами солдати йшли в розвiдку, Фелек завжди влаштовував так, що тiльки його брали з собою.

– Не берiть Томека – чим вiн вам допоможе?

Розвiдка була небезпечною i важкою. Треба було тихо повзти на животi до дротяних загороджень, перерiзати iх ножицями або шукати ворожих вартових. Інодi треба було пролежати тихо цiлу годину, бо варто лише ворогам почути пiдозрiле шурхотiння в своему таборi, як вони вiдразу ж пускали ракети й стрiляли по смiливцях. Солдати жалiли Мацюся, оскiльки вiн був молодший та тендiтнiший, i найчастiше брали Фелека. А Мацюсевi було прикро.

Залишившись без Фелека, Мацюсь виконував тепер в загонi важливi доручення: носив вартовим патрони, пролiзав пiд дротом у ворожi окопи, а двiчi навiть пробрався, переодягнений, на iхню сторону.

Переодягнувся якось Мацюсь у пастушка, перелiз через дрiт, пройшов версти зо двi, сiв перед зруйнованою хатою i вдае, що плаче.

– Чого плачеш? – помiтив його якийсь солдат.

– Як же менi не плакати, коли хату нашу спалили i мати кудись пiшли, а куди саме – не знаю.

Привели Мацюся в штаб, напоiли кавою. Нiяково стало Мацюсевi: от добрi люди його нагодували, ще й старий каптан дали, бо, переодягнений у лахмiття, хлопчина тремтiв од холоду. Вони добрi люди, а вiн, Мацюсь, iх обдурюе – прийшов шпигувати.

І Мацюсь вирiшив, що коли так, то вiн нiчого не розповiсть своiм. Хай кажуть, що вiн дурний, що нiчого не знае, i хай нiколи бiльше не посилають його в розвiдку. Вiн не хоче бути шпигуном. Але тут Мацюся покликали до штабного офiцера.

– Як тебе звуть, небораче?

– Мене звуть Томек.

– Так от слухай, Томеку. Можеш лишатися у вiйську, якщо хочеш, доки твоя мама не повернеться. Матимеш одяг, солдатський казанок, борщ i грошi. Але тобi доведеться прокрастися до них i вивiдати, де у них арсенал.

– Що таке арсенал? – вдав Мацюсь, нiби не знае.

І йому показали, де зберiгаються снаряди, бомби й гранати, порох i патрони.

– Тепер знаеш?

– Знаю.

– Ну, тодi пiдеш, подивишся, де все це у них сховано, а потiм повернешся й розповiси нам.

– Гаразд, – погодився Мацюсь.

Офiцер був задоволений, що йому так легко вдалося вмовити хлопця. Навiть дав Мацюсевi цiлу плитку шоколаду.

«Оце так? – подумав з полегшенням Мацюсь. – Коли вже я маю бути розвiдником, то на користь своiх».

Мацюся провели до окопiв i вирядили в дорогу. А щоб не було чути, що вiн iде, пострiляли трохи в повiтря.

Повертаеться Мацюсь задоволений, гризе шоколад, то крадеться карачки, то повзе на животi. Раптом – бац-бац – своi стрiляють по ньому. Могли навiть убити його, бо помiтили, що хтось пiдкрадаеться, а хто саме, не знали.

– Пустити три ракети! – вигукнув поручик.

А сам узяв бiнокль, глянув i аж затремтiв од жаху:

– Не стрiляти! Здаеться, Вирвидуб повертаеться.

Без перешкод повернувся Мацюсь до своiх i розказав усе, що бачив i чув. Поручик зразу ж подзвонив у штаб артилерii. І артилерiя негайно вiдкрила вогонь по вiйськових складах ворога. Дванадцять снарядiв не влучили, а тринадцятий, певно, зробив свое дiло, бо так гухнуло, що аж небо почервонiло, i такий шугонув дим, що можна було задихнутися.

Завирувало у ворожих окопах. Поручик пiдняв догори Мацюся й тричi гукнув:

– Молодець, молодець, молодець!

Солдати полюбили Мацюся ще дужче. Адже в нагороду дали загоновi барильце горiлки, i, оскiльки у ворога не було тепер пороху, можна було цiлих три днi спати спокiйно. Поручик навiть дозволив виходити ненадовго з окопiв, щоб трохи розiм’ятися. А ворожi солдати сидять в окопах i зляться, що нiчого не можуть вдiяти.

І знову все йде, як i ранiше. Вдень Мацюсь вчиться в поручика. Часом то покопае трохи – бо дощ увесь час руйнуе окопи, – то заступить на вартування, то пострiляе трохи. І багато разiв думав Мацюсь: «Дивна рiч! Так хотiв я винайти збiльшувальне скло, щоб висадити в повiтря ворожий пороховий склад, i ось, хоч не зовсiм, проте частково мое бажання здiйснилося».

Незабаром минула осiнь i настала зима. Випав снiг. Солдатам надiслали теплий одяг. Навколо було бiло й тихо.




Роздiл дванадцятий


І знову Мацюсь дiзнався про важливу рiч. Адже не могли вiйська весь час сидiти в окопах. Що б тодi було? Як би тодi закiнчилася вiйна?

Тихо було в окопах на фронтi, зате в столицi кипiла робота. Треба було приготувати все, щоб, зiбравши вiйська в одне мiсце, з усiею силою вдарити по вороговi й прорвати фронт. Адже досить хоча б в одному мiсцi прорвати лiнiю оборони, як ворог змушений тiкати звiдусюди, бо через цей прорив входять вiйська супротивника й починають стрiляти з тилу.

Наприкiнцi зими поручик став уже капiтаном, а Мацюсь одержав медаль. Як вiн радiв! Мацюсiв загiн було двiчi вiдзначено за вiдмiнну службу. Сам генерал приiхав до них в окопи й зачитав наказ:



«Іменем короля Мацюся виношу подяку загоновi за висадження в повiтря порохових складiв i за хорошу службу на благо вiтчизни й народу. І даю вам таемне доручення прорвати лiнiю фронту, коли потеплiшае».


Це була велика честь. Одразу ж почалися таемнi приготування. Було привезено багато гармат i снарядiв. А в тилу зiбралася кiннота й чекала наступу. Щодня дивилися солдати на сонце – коли ж, нарештi, потеплiшае, бо iм страшенно надокучило сидiти без дiла. Так бiдолашнi чекали, так готувалися! І не знали, скiльки доведеться iм пережити. Капiтан придумав хитрий маневр: не нападати всiею силою, а першого дня кинути в атаку частину вiйська, яке рушило б тiльки так, про людське око, й одразу ж повернулося. Тодi ворог подумае, що вони слабкi. А наступного дня можна буде кинути всi сили й прорвати лiнiю ворожих окопiв.

Так вiн i зробив. Послав половину вiйська в атаку. Перед атакою наказав артилерii довго стрiляти по дротяних загородженнях, щоб прорвати iх i вiдкрити дорогу для пiхоти.

– Вперед!

О, як приемно вихопитися з отих нестерпних окопiв, з отих мокрих ровiв, бiгти щодуху й кричати: «Ура! Вперед, вперед!» Налякався ворог, коли побачив, що вiйська посунули прямо на багнети, навiть стрiляв мало i невлад. Атакуючi дiйшли до загороджень, i тут капiтан дав наказ вiдступати.

А Мацюсь i ще кiлька солдатiв, якi чи то не чули наказу, чи то забiгли трохи далi, опинилися в оточеннi ворожого караулу й попали в полон.

– Ага, злякалися вашi, – глузували ворожi солдати. – Мчали, мчали, зчинили галас, а як добiгли до нас, то зразу ж тiкати. Та й не дуже-то вас i багато.

[Ворожi вояки так казали, щоб приховати свiй сором: вони ж до того перелякалися, що й стрiляти забули.]

Вдруге Мацюся вели до штабу. Тiльки того разу вiн був переодягнений i йшов як вiйськовий розвiдник. А тепер був у солдатськiй шинелi й плентався як полонений.

– А, знаемо тебе, голубе! – сердито вигукнув ворожий офiцер. – Це ти був у нас узимку? Через тебе нашi пороховi склади висаджено в повiтря. Хе-хе! Тепер ти вiд нас не втечеш. Вiдведiть солдатiв до табору вiйськовополонених, а хлопця за шпигунство повiсимо.

– Я солдат! – вигукнув Мацюсь. – Ви можете мене розстрiляти, але не вiшати.

– Ач, який розумний! – гримнув офiцер. – Дивiться, чого йому заманулося. Тепер, можливо, ти й солдат, але тодi був Томеком i зрадив нас. Отож ми тебе повiсимо.

– Не маете права. Я тодi теж був солдатом, а прийшов сюди переодягнений i навмисне сiв перед спаленою хатою.

– Ну, годi базiкати. Вiдвести його пiд посиленою охороною до в’язницi. Завтра польовий суд розгляне цю справу. Якщо ти справдi був тодi солдатом, то, може, вийде по-твоему, хоч особисто я дав би тобi мотузку, а не кулю.

Наступного дня вiдбувся польовий суд.

– Звинувачую цього хлопця, – сказав офiцер на судi, – в тому, що взимку вiн вивiдав, де мiстяться нашi пороховi склади, й донiс ворожiй артилерii. Дванадцять разiв вони стрiляли й не влучали, а на тринадцятий влучили й висадили в повiтря наш арсенал.

– Чи так це було? Чи визнаеш себе винним? – запитав сивий суддя-генерал.

– Нi, це було iнакше. Не я вивiдав, де вашi пороховi склади, а цей офiцер сам повiв мене до них, показав менi все й звелiв пiти подивитися, де мiститься наш арсенал, й донести йому. А за це дав менi шоколаду. Хiба не так було?

Офiцер зашарiвся – адже вiн зробив тодi погано, бо не можна нiкому показувати, де мiстяться склади боеприпасiв.

– Я був солдатом, i мене послали в розвiдку, а ваш офiцер хотiв зробити з мене шпигуна, – смiливо вiв далi Мацюсь.

– А вiдкiль я мiг знати? – почав виправдовуватися офiцер.

Та генерал урвав його:

– Соромно, пане офiцер, що такий малюк вас обдурив. Погано ви зробили, i за це будете покаранi. Але й цьому хлопчиськовi дарувати не можна. Що ви скажете на це, пане адвокат?

Адвокат почав захищати Мацюся:

– Панове суддi, звинувачений, який видае себе то за Вирвидуба, то за Томека Палюха, – не винний. Вiн солдат, i повинен був виконувати наказ. Вiн пiшов у розвiдку, бо його послали. Вважаю, що його мiсце в таборi вiйськовополонених.

Генераловi сподобалась промова адвоката, бо йому шкода було хлопчика. Але вiн нiчого не сказав. Вiйськовий не повинен показувати, що спiвчувае комусь, а тим бiльше ворожому солдатовi. Генерал лише схилився над книжкою, де було записано всi вiйськовi закони, й шукав, що там сказано про вiйськових шпигунiв.

– Ага, ось воно, – сказав вiн нарештi. – Шпигунiв цивiльних, якi зраджують за грошi, слiд одразу вiшати. Шпигунiв вiйськових можна негайно розстрiляти або, якщо вимагае адвокат, з розстрiлом можна зачекати, а всi матерiали негайно надiслати до верховного суду.

– Отже, я вимагаю, – мовив адвокат, – щоб справу було передано до верховного суду.

– Добре, – погодився генерал i всi суддi.

І Мацюся знову вiдвели до в’язницi. Це була звичайнiсiнька сiльська хата. [Бо на фронтi, поблизу поля бою, немае кам’яних споруд з гратами на вiкнах. З таких «зручностей» тiшаться великi мiста, але не вiйсько на фронтi. Отож i вiдпровадили Мацюся до звичайноi хатини; тiльки що] попiд вiкнами i перед дверима стояло по два солдати з револьверами та карабiнами напоготовi. Проте Мацюсь не втратив надii: «Мали мене повiсити, та не повiсили. Може, якось i вiд кулi врятуюсь. Адже стiльки iх бiля мене дзижчало».

З апетитом з’iв Мацюсь вечерю, досить-таки смачну, бо приречених на смерть годують добре: такий уже закон. А Мацюсь вважався приреченим на смерть. Згодом сiв вiн бiля вiкна й задивився на небо, де шугали лiтаки: «Нашi це чи ворожi?» – подумав Мацюсь. Аж раптом як гуркнуть одразу три бомби – i всi поблизу Мацюсевоi в’язницi.

Що було потiм, Мацюсь не пам’ятае. Бо знову сипонув град бомб. Одна влучила в хату – аж земля задвигтiла. Якийсь стогiн, крики, хурчання. Хтось пiдхопив Мацюся, але голова хлопчини впала на груди. Опiсля щось нестерпно деренчало, а коли, нарештi, Мацюсь опритомнiв, то побачив, що лежить на широкому лiжку в якiйсь гарно вмебльованiй кiмнатi.




Роздiл тринадцятий


– Як почуваете себе, ваша королiвська величнiсть? – вiддаючи честь, запитав Мацюся той самий старий генерал, який взимку приколов йому на груди медаль за висадження в повiтря порохових складiв.

– Я Томек Палюх, Вирвидуб, звичайний солдат, пане генерал, – вигукнув Мацюсь i схопився з лiжка.

– Авжеж! – засмiявся генерал. – Зараз переконаемося. Гей, там, покликати сюди Фелека!

Увiйшов Фелек у мундирi льотчика.

– Скажи, Фелеку, хто це?

– Це його королiвська величнiсть, король Мацюсь Перший.

Мацюсь не мiг далi опиратися. Та й взагалi тепер це було непотрiбно. Навпаки, вiйськова обстановка вимагала, щоб голосно на все вiйсько, на всю краiну заволати, що король Мацюсь живий i перебувае на фронтi.

– Ваша королiвська величнiсть уже може брати участь в розмовах?

– Можу, – вiдповiв Мацюсь.

І генерал розказав, як замiсть Мацюся зробили ляльку, як вона щодня iздила в машинi по столицi, як старший мiнiстр пiд час аудiенцii навiть садовив цю ляльку на трон i як вона, коли смикали за шнурок, кивала головою й вiддавала честь. До машини ляльку вносили на руках, бо король Мацюсь – так писали в газетах – дав слово, що нога його доти не ступить на землю, доки земля ця не буде звiльнена вiд останнього ворожого солдата.

І довго цей фокус удавався, i люди цьому вiрили, хоча й дивувалися, що король Мацюсь завжди однаково сидить на тронi i в каретi, нiколи не посмiхнеться й нiчого не скаже, тiльки iнодi кивне головою та вiддасть честь. У декого, щоправда, виникла пiдозра, а дехто навiть знав про зникнення короля Мацюся.

Ворог теж почав про дещо здогадуватися, поiнформований своiми шпигунами, але вдавав, що це його не обходить. Була вже зима, а взимку все одно доводиться сидiти в окопах.

Лише тодi, коли вороги дiзналися, що вiйська Мацюся мають намiр прорвати фронт, вони почали серйозно вести розвiдку й викрили таемницю.

І ось напередоднi атаки було пiдмовлено якогось шалапута кинути камiнь у ляльку-Мацюся. Мацюсь розбився. Порцеляна розсипалась, лише рука ляльки все ще вiддавала в повiтрi честь, хоч голови вже не було. І тут однi вдалися в розпач, iншi почали сердитися, що iх обдурюють, [i погрожувати революцiею,] а третi просто смiялися.

Коли наступного дня пiсля пробноi атаки, в якiй король Мацюсь попав у полон, мав розпочатися генеральний наступ, над вiйськами раптово з’явилися лiтаки. Замiсть бомб вони скидали листiвки. То були прокламацii.



«Солдати! – писалося в прокламацiях. – Генерали й мiнiстри вас обдурюють. Мацюся вже немае. З початку вiйни вулицями столицi роз’iжджае порцелянова лялька, яку сьогоднi розбив каменем якийсь шибеник.

Ідiть додому, киньте воювати».


Ледве вдалося переконати солдатiв, щоб хоч трохи почекали, бо, можливо, це брехня. Але нiхто вже не хотiв iти в наступ. І тодi Фелек розповiв усе. Зрадiли генерали, подзвонили капiтановi, щоб той негайно прислав Мацюся в штаб. Та яким був iхнiй переляк, коли вони дiзналися, що Мацюсь у першiй же атацi попав у полон.

Що робити? Сказати обуреним солдатам, що Мацюсь у полонi, – вони, вже раз ошуканi, не захочуть цьому вiрити. І ось на термiновiй нарадi було ухвалено кинути на ворога лiтаки й пiд час переполоху викрасти Мацюся.

Лiтаки було подiлено на чотири загони. Перший мав напасти на табiр вiйськовополонених, другий – на в’язницю, третiй – на пороховi склади, а четвертий – на офiцерський штаб.

Так i зробили. Закидали бомбами хату, в якiй розташувалися офiцери. Не було кому тепер давати накази. Скинули чимало бомб туди, де, як iм здавалося, мiстилися пороховi склади. Але даремно, бо порохових складiв там уже не було. Третiй загiн напав на табiр вiйськовополонених, шукаючи Мацюся, проте не знайшов його там. І лише четвертий загiн натрапив на Мацюся i, непритомного, з великими труднощами одвiз у свiй штаб.

– Завдання виконано вiдмiнно, панове. А скiльки втрачено лiтакiв?

– Послали ми тридцять чотири лiтаки, а повернулося п’ятнадцять.

– Скiльки тривала атака? – запитав Мацюсь.

– З часу вильоту до повернення минуло сорок хвилин.

– Добре, – сказав вiн. – Отже, завтра генеральний наступ.

Офiцери з радощiв навiть заплескали в долонi.

– Оце несподiванка! Чудово! Солдати по всьому фронту дiзнаються ще цiеi ж ночi, що король Мацюсь живий, перебувае серед них i сам поведе iх у наступ. Страшенно зрадiють хлопцi i битимуться, мов тигри.

Тiеi ж хвилини задеренчали телефони i зацокали телеграфи, звiстки полетiли в штаби фронтiв i в столицю. Вночi вийшли екстренi випуски всiх газет. Два звернення написав Мацюсь: одне – до солдатiв, друге – до народу. [Починати революцiю нiхто вже не мав охоти; тiльки пiдлiтки влаштували котячi концерти перед палацом прем’ер-мiнiстра.]

Негайно зiбралася рада мiнiстрiв i оголосила свое звернення до народу, в якому говорилося, що все з лялькою це було влаштовано навмисне, аби ошукати ворога.

У вiйськах був такий запал, що солдати не могли дочекатися ранку й щомитi запитували, котра година. І, нарештi, рушили в наступ.

Проти Мацюся воювали три королi. Одного було розбито вщент i взято в полон, другого так поскубано, що ранiше нiж за три мiсяцi вiн не змiг би знову воювати, оскiльки в нього було захоплено майже всi гармати й взято в полон понад половину вiйська. Лишався тiльки один ворог, який досi стояв у резервi.

Коли бiй скiнчився, знову було скликано нараду. На цiй нарадi були присутнi головнокомандуючий i старший мiнiстр, який встиг приiхати з столицi екстреним поiздом.

– Переслiдувати ворога чи нi?

– Переслiдувати! – вигукнув командуючий вiйськами. – Якщо ми впоралися з двома, то тим наче розiб’емо цього одного.

– А я кажу: нi! – заперечив вiйськовий мiнiстр. – Ми вже мали раз науку, коли надто далеко пiшли за ворогом.

– То була iнша справа, – перебив його головнокомандуючий.

Всi чекали, що скаже Мацюсь. А йому страшенно хотiлося хоч трохи попереслiдувати ворога. Адже переслiдуе завжди кавалерiя, а Мацюсь у цiй вiйнi нi разу ще не iздив верхи. Вiн стiльки наслухався, як королi перемагали ворогiв, сидячи на конi, а тут самому довелося лише повзти на животi та сидiти, зiщулившись, в окопах. Хоч би трохи погасати на справжньому конi!

Проте Мацюсь пам’ятав початок вiйни. Зайшли вони надто далеко i мало не програли вiйну. Пам’ятав вiн i те, що про головнокомандуючого говорили як про недотепу. Не мiг Мацюсь забути i про свою обiцянку послам перемогти iхнiх королiв якнайшвидше й поставити м’якi умови миру.

Довго думав Мацюсь, i всi мовчки чекали.

– Де наш вiнценосний бранець? – раптом запитав вiн.

– Вiн тут, недалеко.

– Приведiть його.

Ввели закутого в кайдани ворожого короля.

– Зняти кайдани! – крикнув Мацюсь.

Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втiк.

– Переможений королю, – мовив Мацюсь, – я знаю, що таке неволя. Дарую тобi свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моеi краiни залишки твого вiйська.

І бранця вiдвезли на автомобiлi до самiсiньких окопiв, де вiн перейшов до своiх.




Роздiл чотирнадцятий


Другого дня надiйшов лист, пiдписаний трьома переможеними королями.



«Королю Мацюсь, – писали вони, – ти вiдважний, розумний i благородний. Навiщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити i негайно повертаемось на свою батькiвщину. Чи ти згоден?»


Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Радiли солдати, радiли iхнi дружини, матерi й дiти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на вiйнi краде й грабуе. Проте таких небагато.

Спiввiтчизники щиро вiтали Мацюся, коли вiн королiвським поiздом повертався до столицi. На однiй станцii Мацюсь попросив затримати поiзд, вийшов з вагона i пiдiйшов до доброi стрiлочницi.

– Господине, я завiтав до вас на каву, – сказав Мацюсь посмiхаючись.

Дружина стрiлочника з радощiв не знала, що робити.

– Яке щастя, яке щастя! – примовляла вона, а в самоi сльози бринiли на очах.

В столицi на переможця чекав автомобiль, та Мацюсь зажадав бiлого коня. І церемонiймейстер несказанно зрадiв:

– О, який цей Мацюсь розумний! Саме на конi повинен король повертатися з вiйни, а не на бензинi.

Повiльно iхав Мацюсь вулицями мiста, i з усiх вiкон дивилися на нього жителi, а особливо дiти.

Дiти найбiльше кидали йому квiтiв i найголоснiше вигукували:

– Вiват! Хай живе король Мацюсь! Вiват, вiват, вiват!

Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер цi крики – все це так стомило Мацюся, що iнколи йому в головi паморочилося i в очах щось миготiло. Наче зiрки мерехтiли. А тут ще якийсь роззява пiдкинув у повiтря шапку, i вона впала якраз на голову коневi. Кiнь був iз королiвськоi стайнi, породистий i норовистий. Вiн метнувся вбiк, i Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нiчого собi не ушкодив, навiть не зомлiв, а тiльки мiцно заснув. І спав, спав, спав до самiсiнького вечора, а потiм до ранку й ще до полудня.

– Жерти давайте! Хай вам грець! – гукнув Мацюсь так, що лакеi вiд страху аж пополотнiли.

За хвилину на лiжку, бiля лiжка, пiд лiжком стояло сто полумискiв зi стравами та ласощами.

– Зараз же заберiть геть усi цi заморськi витребеньки! – крикнув Мацюсь. – Я хочу ковбаси з капустою та пива.

Ой лишенько, у королiвському буфетi анi шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацовоi охорони позичив.

– Ах ви, мамii, маруди, лежнi, пестуни, розтяпаки, дженджики! – викладав Мацюсь усю свою солдатську науку. – Отепер я за вас вiзьмуся!

Уминае Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думае: «Тепер знатимуть, що повернувся справжнiй король, якого треба слухатись».

Мацюсь передчував, що пiсля звитяжноi вiйни вiн змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу зi своiми мiнiстрами. Ще на фронтi до нього докотилися чутки, нiби мiнiстр фiнансiв кипить од лютi.

– Гарний переможець, – казав мiнiстр фiнансiв. – Чому не зажадав контрибуцii? Завжди так було – хто програе, той платить. Благородний? Чудово, хай тепер сам хазяйнуе, коли в скарбницi порожньо. Нехай платить фабрикантам за гармати, шевцям за чоботи, постачальникам за овес, горох, крупу. Доки була вiйна, всi чекали, а тепер – плати, коли нема з чого.

Розлючений був i мiнiстр закордонних справ.

– Вiдколи свiт стоiть, ще не укладали миру без мiнiстра закордонних справ! Що ж я, тiльки для вистави? Геть усi смiються з мене.

Мiнiстровi торгiвлi фабрикант не давав спокою:

– Плати за порцелянову ляльку.

І в старшого мiнiстра сумлiння було не зовсiм чисте, i префект полiцii трохи побоювався, що не дуже розумно пояснив Мацюсеву втечу.

Мацюсь дещо знав, про дещо здогадувався i тепер надумав дати всьому лад. Набридла йому мiнiстерська тяганина. Або вони його слухатимуть, або – геть звiдси. [Тепер прем’ер-мiнiстра не проситиме, коли йому заманеться хворiти.]

Мацюсь облизнувся, з’iвши ковбасу, сплюнув на килим i наказав вилити на себе цеберко холодноi води.

– Це солдатське купання, – сказав вiн задоволений, насунув на голову корону й рушив до залу засiдань. Там був вiйськовий мiнiстр.

– А де решта?

– Вони не знали, що ваша королiвська величнiсть бажае з ними радитися.

– Може, вони думали, що пiсля вiйни я засяду за уроки з iноземним вихователем? А вони робитимуть, що захочуть?.. Пiд три чорти, вони дуже помиляються… Пане мiнiстр, призначаю нараду на другу годину. Коли ми зайдемо до залу, в коридорi повинен тихесенько зiбратися взвод солдатiв. Взводний хай чатуе пiд дверима. Як тiльки я плесну в долонi, вiн повинен зайти з солдатами до залу. Вам я можу сказати правду: коли вони спробують зробити так, щоб все було, як i досi, я накажу iх – сто тисяч чортiв! – заарештувати. Але це таемниця.

– Слухаю, ваша королiвська величнiсть, – вклонився мiнiстр.

Мацюсь зняв корону i вийшов у палацовий сад. Вiн так давно тут не був.

– Ой, справдi, – похопився вiн, – я зовсiм забув про Фелека!

Мацюсь свиснув i зразу ж почув, як закувала зозуля.

– Мерщiй, Фелеку, не бiйся. Тепер я справжнiй король, i менi не треба нi перед ким виправдовуватися.

– Еге ж, а що скаже мiй батько?

– Скажи батьковi, що ти королiвський фаворит i я забороняю навiть торкатися тебе хоча б одним пальцем.

– Коли б ваша величнiсть зволили це написати…

– Охоче, ходiмо до мого кабiнету.

Фелек не став чекати, щоб йому двiчi повторювали.

– Пане державний секретар, прошу вас написати, що я призначаю Фелека своiм фаворитом.

– Ваша величнiсть, при дворi досi не було такоi посади.

– Досi не було, тепер буде. Така моя королiвська воля.

– Може, ваша королiвська величнiсть, вiдкладете написання такого документу до засiдання ради мiнiстрiв? Чекати недовго, а все ж буде дотримано формальностi.

Мацюсь ладен був поступитися, але Фелек непомiтно смикнув його за рукав.

– Я вимагаю, щоб документ було написано негайно, хай йому чорт! – гримнув Мацюсь.

Секретар почухав потилицю й написав два документи. На одному було написано:



«Я, король Мацюсь, невiдхильно вимагаю, щоб негайно написано й на пiдпис подано, а пiсля цього скрiплено печаткою та вручено менi документ про призначення Фелека придворним королiвським фаворитом. У разi невиконання моеi волi i мого категоричного наказу винного буде пiддано якнайсуворiшому покаранню. Що й ставлю до вiдома пана державного секретаря й власним своiм пiдписом стверджую».


Секретар пояснив, що лише пiсля пiдписання цього паперу вiн матиме право видати той, другий. Мацюсь пiдписав, пiсля чого секретар видав скрiплене печаткою призначення Фелека фаворитом.

Мацюсь i Фелек пiшли в королiвську вiтальню, розглядали iграшки, книжки, розмовляли, згадували своi военнi пригоди; потiм вкупi обiдали. Згодом вийшли разом у сад, куди Фелек покликав з двору своiх ровесникiв, i чудово там розважалися аж до засiдання ради мiнiстрiв.

– Я мушу йти, – сумно сказав Мацюсь.

– Коли б я був королем, я б нiколи нiчого не мусив.

– Не розумiеш ти цього, мiй Фелеку: ми, королi, не завжди можемо робити те, що нам бажаеться.

Фелек знизав плечима на знак того, що вiн залишаеться при своiй думцi, i досить неохоче, хоча й з документом, пiдписаним самим королем, рушив додому, знаючи, що зустрiнеться з суворим поглядом батька i добре знайомим запитанням: «Де вештався, волоцюго? Йди-но сюди, розказуй». Що завжди наставало пiсля цього питання, Фелек також знав; але цього разу мало бути iнакше.




Роздiл п’ятнадцятий


Почалися скарги й нарiкання. Мiнiстр фiнансiв казав, що в нього немае грошей. Мiнiстр торгiвлi заявив, що торговцi зубожiли пiд час вiйни й не можуть платити податки. Мiнiстр шляхiв сполучення твердив, нiби у вагонах стiльки перевозили всього на фронт, що вони зовсiм зiпсувалися i iх треба ремонтувати, а це дорого коштуватиме. Мiнiстр освiти зазначив, що дiти за час вiйни дуже розпустилися, оскiльки батьки iхнi пiшли на фронт, а матерi не могли дати iм ради, i тепер учителi вимагають збiльшити платню, а також засклити в школах розбитi шибки. Мовляв, поля через вiйну не засiянi, товарiв через вiйну мало. І отак цiлу годину.

Старший мiнiстр випив склянку води. Це вiн робив щоразу, коли мав намiр говорити довго. Мацюсь дуже не любив, як старший мiнiстр пив воду.

– Панове, наша нарада набрала дивного тону. Якби хтось, не знаючи, в чiм рiч, послухав усе це, то подумав би, що вiйна скiнчилася для нас нещасливо, що ми переможенi. А ми ж переможцi. Досi бувало так, що переможенi платили контрибуцiю, i переможець, який розбив ворогiв, багатiв. І це було правильно, бо виграе вiйну та краiна, яка не скупиться на гармати, на порох, на провiзiю для вiйська. Ми витратили найбiльше грошей, i ми виграли. Наш героiчний король Мацюсь мiг сам оцiнити, що вiйсько мало все необхiдне. Але чого ж ми повиннi платити? Вони нас зачепили, вони розпочали вiйну, ми iм дарували провину, – i в цьому наша великодушнiсть i доброта. То чому ж вони не повиннi вiдшкодувати нам военнi видатки? Ми не хочемо нiчого вашого, але дайте нам те, що нам належить. Героiчний король Мацюсь вiдзначився благородством, уклавши з ворогами мир. І це було кроком настiльки ж розумним, наскiльки й красивим. Але такий мир створив для нас надзвичайнi фiнансовi труднощi. Ми подолаемо iх, тому що в нас е досвiд, тому що ми прочитали багато мудрих книжок, тому що ми обережнi, тому що все вмiемо, i коли король Мацюсь виявить нам таке ж довiр’я, яким користувалися ми перед вiйною, коли забажае прислухатися до наших порад…

– Пане прем’ер-мiнiстр, – вихопився Мацюсь, – годi цiеi балаканини. Справа не в порадах, а в тому, що ви хочете керувати, а менi призначаете роль порцеляновоi ляльки. Так от я кажу: хай йому грець, хай йому сто тисяч чортiв – я не згоден!

– Ваша королiвська величнiсть…

– Годi! Не згоден i край! Я король – i королем залишуся.

– Прошу слова, – озвався мiнiстр юстицii.

– Будь ласка, тiльки якомога коротше.

– Згiдно з законом: додаток п’ятий до параграфа 777555, книга XII, том 814 Зведення законiв та наказiв, сторiнка п’ята, рядок чотирнадцятий, читаемо: «Якщо престолонаступниковi не сповнилося двадцяти рокiв…»

– Пане мiнiстр юстицii, мене це не обходить.

– Розумiю: ваша королiвська величнiсть хоче обминути закон. Я готовий назвати такий закон, за яким це передбачено. Є параграф 105, том 486.

– Пане мiнiстр юстицii, мене це не обходить.

– І на це е закон. «Якщо король нехтуе законами, передбаченими параграфами…»

– Годi-бо, холера на вашу голову, а то…

– І про холеру е закон. «В разi виникнення епiдемii холери…»

Мацюсевi увiрвався терпець, вiн ляснув у долонi. В зал увiйшли солдати.

– Заарештуйте цих панiв! – наказав Мацюсь. – Вiдведiть iх у в’язницю.

– І на це е закон! – скрикнув радо мiнiстр юстицii. – Це називаеться вiйськовою диктатурою… О, а це вже беззаконня! – зойкнув вiн, коли солдат стусонув його прикладом попiд ребра.

Мiнiстри, блiдi мов крейда, поплентались до в’язницi. Вiйськовий мiнiстр лишився на волi, вiддав честь Мацюсевi i вийшов.

Запала могильна тиша. Мацюсь зостався сам. Заклавши руки за спину, вiн довго походжав по залу. І щоразу, проходячи повз дзеркало, дивився в нього й думав: «Я трохи схожий на Наполеона».

– Що ж тепер робити?

На столi лишилася купа паперiв. Може, пiдписати iх? А чому на одних зазначено «дозволяю», на iнших «вiдкласти» або «заборонити»? Може, не всiх мiнiстрiв слiд було заарештовувати? Може, взагалi не слiд було цього робити? Що ж тепер буде? І за що, власне? Що лихого вони вчинили? Правду кажучи, Мацюсь дiяв безглуздо. Чого так поквапився з укладенням миру? Мiг же викликати мiнiстрiв, i мiнiстр фiнансiв, напевно, нагадав би про контрибуцiю. Хто мiг знати, що е там якiсь контрибуцii? Бо й справдi. Чому повинен платити той, хто перемiг? Зрештою, вони ж самi й почали. А може, написати королям? Їх аж трое, iм легше заплатити, нiж йому одному. Але як пишуться такi послання? Як вiн казав, цей мiнiстр: том 814. Скiльки ж е таких книжок? А Мацюсь за все життя прочитав лише двi збiрки оповiдань та бiографiю Наполеона. Це надто мало.

Дедалi важчi думки обсiдали Мацюся, коли вiн раптом почув через вiдчинене вiкно голос зозулi. Нарештi вiн не сам!

– Слухай, Фелеку, що б ти зробив на моему мiсцi?

– Я на мiсцi вашоi величностi краще б веселився в саду, а на iхнi наради не ходив би зовсiм. Я б робив те, що менi до вподоби, а вони хай роблять, що iм подобаеться.

Мацюсь подумав, що Фелек просто наiвний хлопчик i не розумiе, що король повинен пiклуватися про державу, а не гратися в квача й гилки. Однак вiн не сказав йому цього.

– Не гаразд вийшло, Фелеку. Вони вже сидять у в’язницi.

– Хай сидять, якщо така воля вашоi королiвськоi величностi.

– Що ти! Глянь, скiльки тут непiдписаних паперiв! А якщо я iх не пiдпишу, не буде нi залiзниць, нi фабрик, анiчогiсiнько.

– Ну, то треба пiдписати.

– Нi, зажди. Слухай: я без них нiчого не знаю, навiть старi королi не можуть обiйтися без мiнiстрiв.

– Ну, то можна iх випустити.

Мацюсь з радощiв мало не кинувся Фелековi на шию. Так усе просто, а йому навiть i не спадало на думку. Справдi, нiчого поганого не сталося. Можна iх кожноi хвилини звiльнити. Але вiн поставить iм умови. Нiчого iм розпоряджатися: тепер вони змушенi будуть слухатися його. Де це чувано, щоб вiн, король, мав красти що-небудь з буфета чи з власного саду, аби пригостити приятеля, чи дивитися з заздрiстю через огорожу на забави хлопчакiв. Вiн теж хоче гратися. Хоче, щоб його вчителем був добрий капiтан, пiд чиiм командуванням перебував вiн усю вiйну. Що ж, зрештою, вiн хоче поганого? Хоче бути веселим хлопчиком, хоче, щоб його не мучили.

Фелек не мiг залишатися довго, в нього були якiсь невiдкладнi справи в мiстi; вiн прийшов тiльки позичити трохи грошей – так, якусь дрiбничку: на трамвай i, можливо, на цигарки й шоколад.

– Дуже охоче. Вiзьми, Фелеку.

І Мацюсь знову лишився сам. Церемонiймейстер чомусь уникав його, iноземний вихователь кудись сховався, а лакеi никала нечутно, мов тiнi.

І раптом Мацюсевi сяйнула думка: а що, коли всi вважають його тираном? Це було б жахливо. А Мацюсь же правнук Генрiха Запального, який вбивав людей, як горобцiв. Що тут робити, що робити? Хоча б Фелек прийшов чи хто iнший. Незабаром до кiмнати тихо зайшов старий лiкар. Мацюсь щиро зрадiв йому.

– В мене важлива справа, – почав несмiливо лiкар. – Проте я боюся, що ваша королiвська величнiсть менi вiдмовлять.

– А що, хiба я тиран? – запитав Мацюсь, пильно дивлячись лiкаревi в очi.

– Е, чому це раптом тиран? Просто я прийшов у складнiй справi.

– У якiй?

– Я хотiв би попросити про кiлька незначних полегшень для заарештованих.

– Кажiть смiливо, лiкарю. Я наперед на все згоден. Я на них зовсiм не серджуся i ладен випустити iх iз в’язницi, тiльки хай вони пообiцяють занадто не розпоряджатися.

– Оце воiстину королiвськi слова! – скрикнув зрадiло лiкар. І почав смiливо перелiчувати прохання заарештованих: – Старший мiнiстр просить подушку, матрац i перину, бо не може спати на соломi: в нього болять кiстки…

– А я спав на землi, – докинув Мацюсь.

– Мiнiстр охорони здоров’я просить щiтку й зубний порошок. Мiнiстр торгiвлi просить бiлого хлiба, вiн не може iсти чорний тюремний хлiб. Мiнiстр освiти просить книжки, щоб читати. Мiнiстр внутрiшнiх справ просить порошки, бо вiд усiх цих неприемностей вiн заслаб.

– Ну, а мiнiстр юстицii?

– Той нiчого не просить, бо в 745 томi Зведення законiв вiн вичитав, що заарештованi мiнiстри пiсля трьох днiв перебування у в’язницi мають право звертатися до королiвськоi милостi, а вони вiдсидiли лише три години.

Мацюсь наказав видати всiм мiнiстрам постелi з палацу, звелiв негайно послати iм королiвський обiд, а потiм вечерю з вином. Мiнiстра ж юстицii закликав пiд вартою до себе.

Коли прийшов мiнiстр юстицii, Мацюсь люб’язно запропонував йому крiсло i спитав:

– Чи буде це законно, якщо я завтра випущу вас iз холодноi?

– Не зовсiм, ваша королiвська величнiсть, але вiйськова диктатура передбачае прискорену процедуру; коли ми це так назвемо, формальностей буде дотримано.

– Пане мiнiстр, а якщо я iх випущу, можуть вони посадити мене в холодну?

– Не мають права, хоча, з iншого боку, том 949 обумовлюе пункт закону так званого замаху на уряд.

– Не розумiю, – признався король Мацюсь. – Скiльки треба часу, щоб зрозумiти все це?

– Мабуть, рокiв з п’ятдесят, – вiдказав мiнiстр.

Мацюсь зiтхнув. Корона завжди здавалася йому важкою, а тепер обтяжувала так, наче була артилерiйським снарядом.




Роздiл шiстнадцятий


З мiнiстрiв зняли кайдани, ввели iх у тюремну iдальню, куди прибули також мiнiстр юстицii та вiйськовий мiнiстр. Варта з шаблями наголо зайняла своi мiсця, й нарада почалася.

Мацюсь склав уночi такий план:

– Ви будете займатися дорослими, а я стану королем дiтей. Коли менi сповниться дванадцять рокiв, я керуватиму дiтьми до дванадцятилiтнього вiку, коли менi буде п’ятнадцять – до п’ятнадцятилiтнього. А сам як король робитиму, що захочу. Все iнше хай буде, як i ранiше. Я сам маленький i знаю, що треба малятам.

– І ми були колись маленькими, – сказав старший мiнiстр.

– Ну, гаразд, а тепер скiльки вам рокiв?

– Сорок три, – вiдказав старший мiнiстр.

– А чому ви керуете тими, хто старший за вас? І пан мiнiстр шляхiв сполучення молодий, а в поiздах iздять i старi люди.

Тодi мiнiстри вiдповiли:

– Це правда.

– То що ви скажете на це, пане мiнiстр юстицii? Можна так зробити?

– Нi в якому разi, – заперечив мiнiстр юстицii, – за законом (том 1349) дiти належать батькам. Є лише одна можливiсть…

– Яка? – спитали всi з цiкавiстю.

– Король Мацюсь повинен назватися: король Мацюсь Перший Реформатор (том 1764, стор. 377).

– Що це означае?

– Це означае, що вiн король, який змiнюе закон. Коли король скаже: «Хочу видати закон такий чи такий», то я вiдповiм: «Не можна, бо вже е iнший закон». А коли король скаже: «Хочу ввести таку чи таку реформу», я вiдповiм: «Чудово».

Всi згодились. Але найтруднiше було з Фелеком.

– Не може вiн бути фаворитом.

– Чому?

– Тому що цього не дозволяе етикет.

На засiданнi не було церемонiймейстра, i мiнiстри не могли докладно пояснити, що таке придворний етикет. Одне вони знали напевно, що королi можуть мати фаворитiв тiльки пiсля смертi. Це не означае, що король Мацюсь, боронь боже, повинен умерти, проте документ на фаворитство мае бути будь-якою цiною вiдiбраний у Фелека.

– Так, цей документ незаконний, – пiдтвердив мiнiстр юстицii. – Фелек може приходити до короля, може бути його щирим другом, але про це не треба писати, та ще й до того ж скрiплювати печаткою.

– Ну, гаразд, – сказав Мацюсь, щоб випробувати мiнiстрiв, – а коли я не поступлюся й залишу вас i далi у в’язницi?

– Це вже зовсiм iнша справа, – посмiхнувся мiнiстр юстицii. – Король все може.

Здивувався Мацюсь, що через якусь дурницю, через якийсь папiрець стiльки людей згоднi сидiти в холоднiй.

– Ваша королiвська величнiсть, – сказав мiнiстр юстицii, – ви не ображайтеся – закон i це передбачае; е й про це згадка в 235 томi. Король може й за життя призначати фаворитiв, але повинен називатися не реформатором…

– А як? – спитав Мацюсь стривожено, бо почав уже про дещо здогадуватися.

– Вiн повинен бути королем-тираном.

Мацюсь пiдхопився, тюремна варта насторожено пiднесла шаблi. Запала тиша. Всi навiть зблiдли вiд страху, чекаючи, що скаже король Мацюсь. Навiть тюремнi мухи перестали дзижчати.

А Мацюсь голосно й виразно сказав:

– Вiд сьогоднi я називаюся королем Мацюсем Реформатором. Панове, ви вiльнi.

Тюремний сторож винiс кайдани в комiрчину, бо вони вже були непотрiбнi, тюремна варта сховала шаблi, а тюремний доглядач вiдiмкнув важкi залiзнi ворота. Мiнiстри весело потирали руки.

– Хвилинку, панове. Я мушу провести якусь реформу. Нехай завтра кожний учень одержить у школi фунт шоколаду.

– Надто багато, – зауважив мiнiстр охорони здоров’я. – Щонайбiльше – чверть фунта.

– Гаразд, хай буде чверть фунта.

– В усiй державi п’ять мiльйонiв учнiв, – сказав мiнiстр освiти. – Якщо шоколад мають одержати шибеники й ледарi…

– Всi, – скрикнув Мацюсь, – усi без винятку!

– Таку кiлькiсть шоколаду можуть виготовити нашi фабрики лише за дев’ять днiв.

– А поiзди можуть розвезти по всiй краiнi за тиждень.

– Як бачите, ваша королiвська величнiсть, наказ може бути виконано лише за три тижнi.

– Що ж, нiчого не вдiеш, – зiтхнув Мацюсь, а сам подумав: «Як добре, що в мене досвiдченi помiчники. Без них я навiть не знав би, скiльки треба шоколаду, без них не знав би, хто повинен його виготовити. Не спало б менi на думку, що треба розвозити його по всiй краiнi». Та вголос Мацюсь цього не сказав. Навiть прикинувся, що трохи незадоволений, i додав: – Отже, прошу, щоб завтра було оголошено про це в газетах.

– Вибачте, будь ласка, – сказав мiнiстр юстицii. – Все це дуже добре, проте це не реформа. Це лише королiвський дар учням. Коли б король Мацюсь видав закон, за яким кожний учень щодня одержуватиме вiд держави шоколад, тодi iнша справа. Це був би вже закон. А так – це почастунок, подарунок, сюрприз.

– Ну, хай буде почастунок, – згодився Мацюсь, бо вже стомився i боявся, що мiнiстри ще довго базiкатимуть. – Нараду закiнчено. До побачення, панове.

Мацюсь поiхав у королiвському автомобiлi до свого палацу, швидко вбiг у сад i свиснув Фелековi.

– Бачиш, Фелеку, тепер я вже справжнiй король. Уже все добре… гаразд.

– Вашiй королiвськiй величностi. Зате менi – не дуже.

– Чому? – спитав здивований Мацюсь.

– Батько так мене вiдлупцював за той папiрець, що менi джмелi перед очима лiтали.

– Вiдлупцював тебе, кажеш? – здивувався Мацюсь.

– Еге ж. «Право короля, – каже, – давати тобi милостi, а мое батькiвське право, волоцюго, ребра тобi перелiчити. В палацi ти королiвський, а дома ти батькiвський. А батькiвська рука вiрнiша вiд королiвськоi ласки».

Мацюсь став обережний. Вiн уже знав, що нiчого не слiд робити поспiхом. У життi, як на вiйнi: «Коли хочеш перемогти – добре пiдготуйся до нападу». Поспiшив з тим папiрцем i наробив дурниць. Собi завдав клопоту, i Фелековi перепало на горiхи. А тепер сором для його королiвськоi честi. Справдi, вiн – король i дае документ, а якийсь там взводний б’е сина за цей королiвський документ.

– Слухай, Фелеку, ми трохи поспiшили. Пам’ятаеш: я хотiв зачекати. Я мушу пояснити тобi дещо.

І Мацюсь розказав, як у нього вийшло з шоколадом.

– Королi не можуть робити все, що iм заманеться.

– Воно то так, ваша королiвська величнiсть…

– Слухай, Фелеку, називай мене на iм’я. Адже ми разом воювали, завдяки тобi я вирвався з полону.

Порадившись, вони вирiшили, що вiч-на-вiч називатимуть один одного так, як iх кликали на фронтi.

– Гаразд, Валигоро.

– Гаразд, Вирвидубе.

Тепер уже легше було Мацюсевi забрати у Фелека той злощасний документ.

– Я дам тобi за цей папiр ковзани, двi битки, альбом з марками, збiльшувальне скло й магнiт.

– А старий знову мене вiдлупцюе.

– Справдi, мiй Фелеку, будь терплячим, сам бачиш, що королi не все можуть отак вiдразу. Королi мусять прислухатися до закону.

– А що це таке?

– Я сам ще добре не знаю. Це якiсь книжки чи щось таке…

– Еге ж, – зiтхнув Фелек, – коли ти весь час на засiданнях, то потроху вчишся всьому, а я що…

– Не турбуйся, мiй любий Фелеку, побачиш, усе буде гаразд. Якщо я можу роздати п’яти мiльйонам дiтей шоколад, то й для тебе зможу зробити чимало хорошого. Тiльки це мае бути згiдно з законом. Ти зовсiм не знаеш, як я довго тепер не можу заснути звечора. Лежу, лежу i все думаю. І мучусь, як його так зробити, щоб усiм було добре.

– Я не розумiю, – сказав Фелек, – навiщо ти думаеш про всiх? Я б наказав зробити собi в парку гойдалки, карусель з музикою…

– Бачиш, Фелеку, ти не король, тому цього i не розумiеш. Гаразд, хай буде карусель, але не одна. Я на найближчiй нарадi скажу, щоб в усiх школах влаштували гойдалки й каруселi з музикою.

– І кеглi, i тир.

– Ну от, бачиш…




Роздiл сiмнадцятий


Як тiльки мiнiстри вийшли з в’язницi, то вiдразу ж подалися до кондитерськоi пити каву з вершками та iсти тiстечка з кремом. Хоч вони й дiстали свободу, але вигляд мали невеселий. Тепер мiнiстри знали – з Мацюсем iм буде нелегко.

– Передусiм треба позичити грошi.

– А чи не можна надрукувати новi асигнацii?

– Зараз не можна, бо ми надрукували iх забагато пiд час вiйни. Доведеться трохи почекати.

– Еге, жди тут, коли треба стiльки платити.

– Отож я й кажу, що ми змушенi позичити в iноземних королiв.

З’iли мiнiстри по чотири тiстечка з кремом, випили каву з вершками й пiшли додому.

Наступного дня старший мiнiстр прибув до короля на аудiенцiю й сказав, що необхiдно позичити чимало грошей у багатих королiв. Це страшенно важкий захiд, бо доведеться написати iноземним королям дуже розумне послання, i тому мiнiстри щодня збиратимуться на двi наради.

– Гаразд, – згодився Мацюсь. – Ви радьтеся, а я вiд сьогоднi почну брати уроки в мого капiтана.

Приiхав вiйськовий мiнiстр з капiтаном. Мацюсь тепло з ним привiтався й навiть запитав, чи не можна надати йому звання майора. Та виявилося, що не можна, бо капiтан ще недавно мав чин поручика, тобто був надто молодий.

– Ви навчатимете мене всьому, а iноземний вихователь лише iноземним мовам.

І Мацюсь почав учитися так охоче, що навiть забув про забавки. Капiтан мешкав далеко, тому Мацюсь запропонував йому разом з родиною оселитися в палацi. В капiтана був син Стасек i дочка Геленка. Вони разом навчалися й разом гралися. Приходив на уроки й Фелек, але вiн багато прогулював, бо не дуже любив учитися.

Тепер Мацюсь ходив на наради лише зрiдка.

– Шкода часу, – казав вiн, – нудно, i не дуже я в них тямлю.

У королiвський сад залюбки приходили дiти. Фелекiв батько, який до вступу в армiю був теслею, змайстрував гойдалку, i вони то гойдалися, то грали в квача або в м’яча чи в пожежникiв, то каталися на човнах по королiвському ставку, то ловили рибу. Королiвський садiвник був невдоволений такими порядками i ходив скаржитись у палацове управлiння. Через необережнiсть було розбито кiлька шибок, проте нiхто нiчого не мiг сказати, бо Мацюсь був тепер королем-реформатором i запроваджував новi порядки.

Так, наприклад, наказали грубниковi поставити на осiнь у тронному залi грубку: Мацюсь заявив, що не бажае мерзнути пiд час аудiенцiй. Коли йшов дощ, гралися в кiмнатах. Лакеi сердилися, що хлопчаки бруднять пiдлогу i ii доводиться весь час пiдмiтати й натирати. Але тому, що тепер менше зверталося уваги на те, чи всi гудзики в лакеiв застебнутi, вони мали бiльше часу. Та, зрештою, ранiше вони дуже нудьгували, бо в палацi завжди було тихо, як у могилi. Тепер же тут панували смiх, бiганина, забавки, в яких нерiдко брав участь веселий капiтан, а часом навiть i старий лiкар розходився так, що починав разом з ними танцювати або скакати через мотузку. Отодi-то вже справдi було смiшно.

Фелекiв батько пiсля гойдалки змайстрував дiтям вiзок, але через те, що в нього було лише трое колiс, вiзок цей часто перевертався. Проте це не бiда. Так навiть веселiше.

Шоколад дiтям у столицi роздавали так: учнiв вивели з усiх шкiл i поставили в два ряди на тротуарах, а посерединi вулицi iхали солдати в грузовиках i давали кожному порцiю. Пiсля того Мацюсь проiздив вулицями, дiти iли шоколад, посмiхалися й кричали:

– Хай живе король Мацюсь!

І Мацюсь раз у раз пiдводився, посилав дiтям поцiлунки рукою, вимахував капелюхом чи хусткою i навмисне багато рухався, посмiхався, крутив руками й головою, щоб не подумали, бува, нiби iх знову обдурюють i возять порцелянову ляльку. Та де там! Адже всi добре знали, що це справжнiй Мацюсь. Крiм дiтей, на вулицi висипали батьки й матерi, задоволенi з того, що дiти тепер краще вчаться, бо ж знають, що король iх любить i не забувае про них.

До цього свята мiнiстр освiти додав ще й вiд себе сюрприз – вихованих i старанних учнiв нагороджували квитками в театр. І ввечерi Мацюсь, капiтан, Фелек, Геленка й Стасек зайняли королiвську ложу, а весь театр заповнили дiти. Коли Мацюсь з’явився в ложi, оркестр заграв гiмн. Усi пiдвелись, i Мацюсь став струнко, бо так вимагав етикет. Дiти весь вечiр бачили свого короля, i тiльки iх засмучувало те, що вiн був хоч i у вiйськовому мундирi, проте без корони.

Мiнiстрiв на виставах не було. Вони все ще закiнчували складати листа про iноземну позичку i не мали вiльного часу. Лише мiнiстр освiти прибiг на кiлька хвилин i, задоволений, сказав:

– Оце я розумiю! Тепер принаймнi вiдзначено нагородою тих, хто ii справдi заслужив.

Мацюсь ввiчливо йому подякував, i день закiнчився дуже приемно. Зате наступного дня Мацюсь мусив виконати дуже неприемнi обов’язки. До палацу з’iхалися всi Мацюсевi мiнiстри, а також посли iноземних держав – iм мали врочисто вручити листа про позику.

Мацюсевi належало сидiти спокiйно й слухати, що мiнiстри писали протягом трьох мiсяцiв. Та як тут всидiти, коли вiн так одвик од засiдань. А особливо сьогоднi, пiсля такого приемного вчорашнього дня!

Лист складався з чотирьох частин.

У першiй частинi мiнiстри писали вiд iменi Мацюся про те, як часто його предки допомагали iншим державам, позичали iм грошi, коли тим було скрутно. Так починалася iсторична частина угоди про позику.

Далi йшла дуже довга географiчна частина. Тут повiдомлялося, скiльки землi належить Мацюсевi, скiльки в нього мiст, лiсiв, рiзних фабрик, вугiльних шахт, солi та нафти, скiльки мешкае людей, скiльки зерна, картоплi та цукру протягом року виробляе його держава.

Третя частина угоди була економiчна. Тут мiнiстри хвалилися, що Мацюсева краiна багата, що грошей у нього чимало, бо великi податки поповнюють казну, i позика може бути оплачена – хай королi не турбуються. А що Мацюсь хоче позичити, то лише для того, щоб ще краще хазяйнувати й мати ще бiльше грошей.

У четвертiй частинi саме й писалося про те, якi новi залiзницi й новi мiста будуть закладенi в Мацюсевiй державi, скiльки буде споруджено нових будинкiв i нових фабрик.

Читання це могло б навiть зацiкавити Мацюся, але в угодi згадувалося стiльки рiзних цифр – мiльйонiв i десяткiв мiльйонiв, що посли поглядали вже на годинника, а Мацюсь почав позiхати.

Коли зрештою угоду було прочитано, посли сказали:

– Ми надiшлемо це послання нашим урядам; нашi королi зараз хочуть жити в дружбi з Мацюсем i, мабуть, погодяться позичити йому грошi.

Мацюсевi дали золоте перо, оздоблене коштовним камiнням, i вiн дописав: «Вашi королiвськi величностi! Я вас перемiг i не взяв нiякоi контрибуцii, а тепер прошу позичити менi грошей. Отже, не будьте свиньми й позичте.



    Король Мацюсь Перший Реформатор».




Роздiл вiсiмнадцятий


Іноземнi королi запросили Мацюся в гостi. Вони писали, що дуже просять приiхати до них короля Мацюся, капiтана, лiкаря, Стасека й Геленку:

«Король Мацюсь може бути певний, що не пожалкуе. Ми зробимо все, що зможемо, аби вiн добре розважався й мав усе, чого забажае».

Мацюсь страшенно зрадiв. Досi вiн був лише в одному iноземному мiстi, та й то пiд час вiйни, а тепер мав побачити три столицi, три iноземнi палаци й королiвськi сади. Мацюсь був цiкавий, як там усе влаштовано. В однiй столицi, кажуть, чудовий зоологiчний сад, де зiбрано звiрiв з усього свiту. В другiй е такий високий будинок, що, як висловився Фелек, майже сягае неба. А в третiй – крамницi з такими гарними вiтринами, що дивись на них цiлий рiк – i то не набридне.

Мiнiстри були дуже незадоволенi, що iх не запросили, та що вони могли вдiяти. Лише мiнiстр фiнансiв благав Мацюся не брати в королiв грошей, нiчого не пiдписувати, щоб його не обдурили.

– Та ви не бiйтеся, – запевнив його Мацюсь, – молодшим був i то не дав себе обдурити. А тепер i поготiв.

– Ваша королiвська величнiсть, вони тепер прикидатимуться друзями, бо вiйна вже скiнчилася. Проте завжди пам’ятатимуть про свою користь.

– Начебто я цього не знаю! – сказав Мацюсь. Однак у душi вiн був радий, що його попередили, й вирiшив нiзащо не пiдписувати нiяких паперiв. Бо й справдi дивно, чому це не запросили нiкого з мiнiстрiв. – Буду обережним, – додав вiн.

Усi заздрили Мацюсевi, що вiн так далеко iде. Лакеi пакували валiзи, кравцi приносили новi костюми, шевцi – новi чоботи. Церемонiймейстер бiгав по всьому палацi, пiклуючись, щоб нiчого не забути. Геленка й Стасек з радощiв аж пiдстрибували.

Нарештi пiд’iхали два автомобiлi, в один з них сiли король Мацюсь i капiтан, у другий – лiкар, Геленка й Стасек. Пiд вiтальнi вигуки вони промчали мiстом; на вокзалi iх чекали всi мiнiстри й королiвський поiзд. Мацюсь уже якось iхав королiвським поiздом з вiйни, але тодi вiн був дуже втомлений i не мiг докладно все розгледiти. Тепер було iнакше. Вiн iхав для власноi втiхи й мiг нi про що не турбуватися. Адже вiн заслужив вiдпочинок пiсля такоi важкоi вiйни й роботи. З радiстю й смiхом розповiдав вiн, як ховався пiд попоною вiд поручика, свого теперiшнього вчителя. Згадував про юшку, про те, як йому дошкуляли блохи, про зустрiч з вiйськовим мiнiстром, коли з драбинки, що стояла коло хлiва, Мацюсь дивився на поiзд, в якому зараз iде.

– Отут ми стояли цiлий день. А з цiеi станцii нас повернули назад.

Королiвський поiзд складався з шести вагонiв. Один був спальний. Кожний мав свое купе, а в ньому – зручне лiжко, умивальник, столик i стiлець. Другий вагон – iдальня. Посерединi стояв стiл, круг нього стiльцi, на пiдлозi гарний килим, i всюди безлiч квiтiв. Третiй вагон правив за бiблiотеку, де, окрiм книжок, зберiгались найдорожчi iграшки короля. В четвертому була кухня, в п’ятому iхала палацова служба: кухар та лакеi, а в шостому – валiзи, повнi речей.

Дiти весь час виглядали у вiкна й розважалися. Поiзд зупинявся тiльки на великих станцiях, коли в паровоз доливали воду. Вагони котилися так легко, що не знати було нi шуму, анi погойдування. Увечерi мандрiвники повкладалися спати, а вранцi прокинулися вже за кордоном.

Коли Мацюсь умився й одягнувся, з’явився з привiтанням посол iноземного короля. Вiн сiв у поiзд уночi, не спав вiд самого кордону, але не хотiв турбувати короля Мацюся, бо той перебував тепер пiд його опiкою.

– Коли я прибуду в столицю вашого короля?

– За двi години.

Мацюсевi було дуже приемно, що королiвський посол не розмовляе з ним iноземною мовою. Щоправда, Мацюсь уже знав кiлька iноземних мов, проте завжди приемнiше розмовляти рiдною.

Важко змалювати прийом, влаштований Мацюсевi. В столицю iноземноi краiни вiн в’iжджав не як переможець мiста, фортець i мурiв, а як переможець сердець усього народу. Старий сивий король цiеi держави зi своiми дорослими дiтьми й онуками чекав його на вокзалi. Тут було стiльки зеленi й квiтiв, наче це був чудовий сад, а не залiзнична станцiя. З гiлочок i квiтiв було сплетено напис: «Ласкаво просимо, довгожданий юний друже!» Мацюся привiтали чотирма довгими промовами, у яких його названо добрим, мудрим та бойовим королем i пророковано, що вiн пануватиме так довго, як не панував iще жоден король. На срiбнiй тацi йому пiднесли хлiб i сiль. На груди почепили найвищий орден Лева з величезним дiамантом. Старий король поцiлував його так сердечно, що Мацюсевi пригадалися його покiйнi батьки, i сльози набiгли йому на очi. Оркестр, знамена, трiумфальнi арки. На балконах килими й прапори.

В машину Мацюся внесли на руках. Вулицi заполонило стiльки людей, що, здавалося, вони з’iхалися сюди з усього свiту. Оскiльки учнiв вiдпустили зi шкiл на три днi, – дiти усi теж були на вулицi. Так Мацюся ще нiколи не вiтала навiть його власна столиця.

На майданi перед королiвським палацом зiбрався величезний натовп. Люди не хотiли розходитися, вимагали, щоб Мацюсь вийшов на балкон.

– Хай вiн нам що-небудь скаже! – кричав натовп.

Уже було надвечiр, коли Мацюсь нарештi з’явився на королiвському балконi.

– Я ваш друг! – гукнув вiн.

Пролунав гарматний салют. Спалахнули фейерверки та бенгальськi вогнi. Ракети розсипалися в небi червоними, синiми та зеленими зiрочками. Було дуже гарно.

І почалися бали, вистави, поiздки за мiсто, у високi гори та величнi замки в старих лiсах; полювання, огляди вiйськ, знову врочистi обiди, знову театри.

Онуки й онучки старого короля забажали вiддати Мацюсевi усi своi iграшки. І вiн став власником двох чудових коней, маленькоi гармати зi справжнього срiбла i нового кiнематографа з дуже цiкавими картинками.

Та ось настало найцiкавiше: весь двiр поiхав на автомобiлях до моря, де було влаштовано морський бiй. Вперше в життi Мацюсь плив на адмiральському кораблi, названому на честь юного гостя його iм’ям.

Так протягом десяти днiв шанували Мацюся, i вiн охоче лишався б i далi, якби не мав iхати до другого короля, того самого, якого вiн звiльнив з полону. Цей король був трохи бiднiший, отож i приймав Мацюся скромнiше, проте ще сердечнiше. В нього було багато друзiв серед неевропейських королiв, i вiн запросив iх разом з Мацюсем до себе. Тут на Мацюся чекали дуже цiкавi бали, на яких були i негри, [китайцi й] австралiйцi. Однi були жовтi, iншi – чорнi, носили прикраси з черепашок i слонових кiсток в носi та вухах. Мацюсь подружився з цими королями; вiд одного одержав чотири красивi папуги, якi говорили, мов люди; вiд другого дiстав крокодила та змiю боа у величезнiй склянiй клiтцi, а вiд третього – двi кумеднi дресированi мавпочки, якi виробляли такi чудернацькi штуки, що Мацюсь смiявся щоразу, коли дивився на них.

У цьому королiвствi Мацюсь побачив найбiльший у свiтi зоологiчний сад, де жили пташки, пiнгвiни, схожi на людей, бiлi ведмедi, зубри, великi iндiйськi слони, леви, тигри, вовки, лисицi й усяка iнша звiрина, як наземна, так i морська. Тут були найрiзноманiтнiшi риби й рiзнокольоровi птахи, а мавп налiчували аж п’ятдесят видiв.

– Це все подарунки моiх африканських друзiв, – сказав король.

І Мацюсь вирiшив будь-що запросити тих друзiв до своеi столицi, аби теж мати такий зоосад, бо коли цi звiрi подобаються йому, то вони, звiсно, сподобаються й iншим дiтям.

– Що ж, час iхати. А шкода. Що ж менi покаже третiй король? Це в його столицi найбiльший будинок, про який згадував Фелек.




Роздiл дев’ятнадцятий


У третього короля Мацюся приймали дуже скромно, хоч i прихильно. Його це здивувало i навiть трохи неприемно вразило. «Скупий вiн, чи що?» – подумав Мацюсь.

Палац навiть не був схожий на королiвський замок i майже не вiдрiзнявся вiд найкрасивiших будинкiв мiста.

На одному з лакеiв були рукавички вже не першоi свiжостi, а на скатертинi виднiлася хоч i маленька, проте все ж таки дiрка, майстерно зацерована шовковими нитками. А коли Мацюся повели в королiвську скарбницю, вiн iще бiльше здивувався. Тут було стiльки золота, срiбла й коштовного камiння, що Мацюсь аж заплющив очi.

– Ваша королiвська величнiсть страшенно багатi.

– Що ви, нi, – вiдказав король, – якби я спробував роздати все це громадянам моеi краiни, на кожного випало б лише по однiй монетцi.

І вiн якось так приемно про це сказав, що в Мацюся навiть защемiло серце.

Цей король був наймолодший з усiх трьох, але якийсь сумний. Якщо ввечерi вони не вiдвiдували театр, король грав на скрипцi. І грав вiн так сумно, що весь час хотiлося зiтхати.

«Якi рiзнi бувають королi», – подумав Мацюсь i зауважив:

– Кажуть, у вашоi величностi е величезний будинок. Дуже-дуже великий.

– А, так. Я не показував його вашiй величностi, бо це будинок парламенту. Оскiльки у вашiй краiнi немае народовладдя, я вважав, що це вам буде нецiкаво.

– А я б дуже хотiв побачити цей… цей… парламент.

Мацюсь не зрозумiв, про що говорив король, i знову подумав: «Дивно. Менi стiльки розповiдали, що робили королi сто, двiстi, триста, тисячу рокiв тому, i нiхто не сказав, що роблять королi тепер i якi вони з себе. Коли б я знав iх ранiше, можливо б справа не дiйшла до вiйни».

Король знову став грати на скрипцi, а Мацюсь, Геленка i Стасек слухали.

– Чому ваша величнiсть грае так сумно?

– Тому, друже мiй, що життя невеселе. А в короля, мабуть, життя найсумнiше.

– У коро-ля-а? – здивувався Мацюсь. – А тi двое такi веселi…

– І вони сумнi, любий Мащосю. Вони лише при гостях удають, що бадьорi, бо такий уже звичай, так вимагае етикет. Хiба можуть бути веселими королi, якi нещодавно програли вiйну?

– Он чому ваша величнiсть так сумуе!

– Якраз я найменше з усiх нас трьох. Я навiть задоволений.

– Задоволенi? – ще дужче здивувався Мацюсь.

– Так, бо я не хотiв цiеi вiйни.

– Навiщо ж ви воювали?

– Мусив, iнакше не мiг.

«Дивний якийсь король, – подумав Мацюсь, – не хоче воювати, а оголошуе вiйну й радiе потiм, що програв ii. Дуже дивний король».

– Виграна вiйна – це велика небезпека, – вiв далi король, немов розмiрковуючи сам з собою. – Тодi найлегше забути, для чого живе король.

– А для чого живе король? – наiвно запитав Мацюсь.

– Принаймнi не для того, щоб носити корону. Його мета дати щастя своiм пiдвладним. А як його дати? Для цього запроваджуються рiзнi реформи.

«Ого, це цiкаво», – подумав Мацюсь.

– А реформи – це найважче, так, це найважче.

І нараз скрипка так сумно заграла, мов заплакала, мов скоiлося нещастя.

Довго цiеi ночi розмiрковував Мацюсь, перевертався з боку на бiк, а у вухах йому все бринiла сумна мелодiя скрипки. «Запитаю в нього, вiн менi порадить. Це, мабуть, добра людина. Я король-реформатор, а не знаю, що таке реформи. А от вiн каже, що це дуже важко. – І знову подумав: – Можливо, вiн бреше, можливо, вони домовилися мiж собою, щоб саме цей третiй король дав менi на пiдпис який-небудь документ».

Мацюся дуже дивувало, чому з ним нiхто не говорить про позику i взагалi нi про що таке. Адже королi приiздять один до одного, щоб говорити про полiтику, про рiзнi важливi речi. А тут – нiчого важливого. Може, вони не хочуть з ним говорити, тому що вiн малий? Тодi чому цей третiй розмовляе з ним, як iз дорослим? Мацюсевi сподобався сумний король, та все ж вiн йому не довiряв. Адже королi дуже рано вчаться бути недовiрливими.

Аби скорiше заснути, Мацюсь почав тихенько мугикати сумну пiсеньку, коли раптом почув у сусiднiй кiмнатi кроки. «Може, мене хочуть убити?» – майнула в нього думка. Мацюсь чув про такi випадки, коли королiв заманювали в пастки, щоб потай знищити. Можливо, це й не спало б йому на думку, якби довгi розмiрковування та сумна мелодiя не схвилювали його.

Мацюсь швидко натиснув вимикач електричноi лампи й сунув руку пiд подушку, де лежав револьвер.

– Ти не спиш, Мацюсю?

Це був король.

– Не можу заснути.

– Отже, й вiд маленьких королiв чорнi думки женуть сон? – з посмiшкою мовив король, сiдаючи край лiжка.

І вiн нiчого бiльше не сказав, а лише дивився на Мацюся. І тут Мацюсевi пригадалося, що саме так колись дивився на нього батько. Мацюсь не любив тодi, коли батько так дивився на нього. Але тепер йому було приемно.

– Так, так, Мацюсю, ти дуже здивувався, коли я сказав тобi, що не хотiв воювати й воював. Ти все ще гадаеш, нiби королi можуть робити все, що забажають.

– І зовсiм я так не думаю. Я знаю, що чимало ми робимо через етикет, а багато що – через закон.

– О, то ти це знаеш? Так, ми самi видаемо поганi закони, а потiм повиннi iм пiдкорятися.

– А хiба не можна видавати хорошi закони?

– Можна, навiть треба. Ти ще молодий, Мацюсю. Вчись i видавай хорошi, розумнi закони.

Король узяв Мацюсеву руку, поклав на свою, нiби порiвнюючи iх, потiм дуже нiжно погладив ii, нахилився й поцiлував. Мацюсь страшенно знiтився, а король почав говорити швидко й тихо:

– Слухай, Мацюсю. Мiй дiд дав народовi свободу, але вiд цього краще не стало. Його вбили лихi люди, а народ все одно не став щасливим. Мiй батько поставив великий пам’ятник свободи. Завтра ти його побачиш, вiн гарний, але що з того, коли й далi вiдбуваються вiйни, коли стiльки бiдних i нещасних. Я наказав побудувати цей величезний будинок парламенту. І що ж? Все залишаеться, як i було. – Раптом вiн стрепенувся, наче щось згадав: – Знаеш, Мацюсю, ми завжди погано робили, що запроваджували реформи для дорослих. Спробуй ти з дiтьми, можливо, тобi пощастить… Але час спати, дитино. Ти приiхав повеселитися, а я тобi морочу голову. На добранiч!

Коли наступного дня Мацюсь спробував повернутися до цiеi ж розмови, король уже не хотiв говорити. Зате вiн докладно пояснив Мацюсевi призначення парламенту.

Будинок парламенту справдi був величезний i гарний, схожий усерединi на театр чи на храм. За столом на пiдвищеннi сидiли урядовцi, так само як i в Мацюсевому палацi пiд час нарад. Тiльки тут стояло дуже багато крiсел, i в них куняли рiзнi пани, якi час од часу сходили на помiст i виголошували промови. А навколо крiсел були ложi з мiнiстрами. Збоку, за величезним столом, сидiли тi, хто пише до газет. А ще вище – публiка. Саме тодi, коли Мацюсь i король увiйшли до примiщення парламенту, виступав якийсь дуже сердитий чоловiк, звертаючись до мiнiстрiв:

– Ми не дозволимо! – кричав вiн i стукав кулаками. – Якщо ви нас не послухаете, ви не будете мiнiстрами. Нам треба розумних мiнiстрiв.

Інший говорив, що мiнiстри дуже розумнi i нових нiкому не треба. Потiм усi посварилися, почали галасувати. Якийсь чоловiк гукнув: «Геть уряд!», другий: «Посоромтеся!» А коли Мацюсь уже виходив з залу, хтось крикнув: «Геть короля!»

– Чого вони посварилися?

– Бо iм зле ведеться на свiтi.

– А що буде, коли справдi викинуть мiнiстрiв?

– Виберуть iнших.

– Ну, а той, що крикнув: «Геть короля»?

– Вiн завжди так кричить.

– Божевiльний?

– Нi. Просто не хоче короля.

– А хiба вони можуть вигнати короля?

– Звичайно, можуть.

– А що ж тодi буде?

– Виберуть когось, [i назвуть його якось iнакше.]

Це дуже зацiкавило Мацюся, майже так, як двi маленькi мавпочки вiд негритянського царка Вей-Бiна.




Роздiл двадцятий


А тим часом газети в Мацюсевiй столицi писали цiлий мiсяць про те, як вшановують Мацюся iноземнi королi, як його люблять i поважають, якi дарунки йому обiцяють. І мiнiстри, скориставшися з цiеi дружби, хотiли позичити дуже багато грошей i сподiвалися, що це iм легко вдасться. Вони боялися лише, що Мацюсь незабаром повернеться в столицю i в останню мить зiпсуе iм справу. І то добре, що iноземнi королi не образилися на приписку Мацюся в документi про позику; вiдтодi, як свiт стоiть, нiхто, навiть наймогутнiший король, навiть король-реформатор, не писав на офiцiйному документi: «Тiльки не будьте свиньми».

Отже, мiнiстри ухвалили, щоб Мацюсь ще цiлий мiсяць сидiв за кордоном, бо вiн, мовляв, дуже втомився i повинен вiдпочити.

Мацюсь зрадiв i сказав, що хотiв би поiхати на море. І поiхали: Мацюсь, капiтан, Стасек, Геленка та лiкар. Тiльки тепер Мацюсь переодягся в цивiльне вбрання, iхав звичайним поiздом i жив у звичайному готелi, а не в палацi. І величали його тепер не королем, а князем. І все це називалося, що король живе на морi iнкогнiто. Адже е такий закон, що король може iхати за кордон лише на запрошення, а коли вiн хоче пожити там на свiй розсуд, то повинен удавати когось iншого.

Мацюся це не обходило, так навiть було приемнiше, бо тепер вiн мiг гратися з усiма дiтьми й бути таким, як i всi.

Вiдпочинок був чудовий: купалися в морi, збирали черепашки, будували з пiску палаци, фортецi й вали. Каталися морем на човнi, iздили верхи, збирали ягоди в лiсi й сушили гриби.

Час минав швидко, бо Мацюсь поновив своi уроки, а тому що вчився вiн – як я вже багато разiв казав, – охоче й любив свого вчителя, то тi три години навчання зовсiм не псували йому настрою.

Щиро привернувся Мацюсь до Стасека й Геленки. Були вони добре вихованi дiти, майже нiколи з ним не сварилися, а коли й сварилися, то дуже рiдко й на короткий час. Одного разу Мацюсь з Геленкою посварилися за гриб. Дiти знайшли величезний боровик. Мацюсь сказав, що вiн перший побачив гриба, а Геленка заперечувала. Мацюсь навiть поступився б iй, бо один гриб, особливо для короля, не мав великого значення. Але ж навiщо хвалитися й казати неправду?

– Коли я побачив гриб, я гукнув: «О-о-о, дивiться!» – i показав пальцем. А ти тiльки тодi пiдбiгла.

– Я його зiрвала.

– Тому що ти була ближче, але я перший побачив.

Геленка розсердилась, кинула гриб i розтоптала його ногами.

– Не треба менi твого гриба.

Але вiдразу ж зрозумiла, що вчинила погано, дуже знiяковiла й почала плакати.

«Якi цi дiвчатка дивнi, – подумав Мацюсь, – сама розтоптала, а тепер плаче».

Іншим разом Стасек злагодив дуже гарну фортецю з великою вежею. Важко з пiску зробити високу вежу – пiсок мае бути мокрий, а для цього треба його копати дуже глибоко. Стасек добре намучився, поки спорудив ii, хоч усередину встромив палицю, аби вежа краще трималася. Вiн хотiв, щоб морська хвиля вдарила в його фортецю. А Мацюсевi раптом спала на думку iнша витiвка, й вiн крикнув:

– Я вiзьму штурмом твою твердиню!

Мацюсь скочив на пiсок з розгону й повалив фортецю. Стасек страшенно розсердився на нього, але мусив визнати, що королевi трудно стримати себе, коли вiн бачить укрiплену фортецю. Тому Стасек лише трохи посердився, i скоро вони помирилися.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yanush-korchak/macusevi-prigodi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вiд видавництва: текст подаеться повнiстю, без купюр. Вiдновлений текст подано у квадратних дужках.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения